Звернення громадян Юстиція повідомляє

ДО УВАГИ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА СУБ’ЄКТІВ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ (21.08.2017 р.)

Головне територіальне управління юстиції у Тернопільській області доводить до вашого відома правову позицію Міністерства юстиції України щодо державної реєстрації територіальних громад, як юридичних осіб, у тому числі юридичних осіб публічного права.
Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб – підприємців (далі – державна реєстрація), регулюються Конституцією України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» (далі – Закон про реєстрацію) та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону про реєстрацію одним з основних принципів, на якому базується державна реєстрація, є публічність державної реєстрації у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань та документів, що стали підставою для її проведення.
Державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться в порядку, встановленому статтею 25 Закону про реєстрацію, на підставі документів, що подаються заявником для державної реєстрації та включає, зокрема, перевірку документів на наявність підстав для зупинення розгляду документів; перевірку документів на наявність підстав для відмови в державній реєстрації.
Вимоги до оформлення документів, що подаються для державної реєстрації, визначені статтею 15 Закону про реєстрацію.
Відповідно до статей 80-82 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 ЦК України. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти в порядку, визначеному законом.
Відповідно до статті 16 Закону про реєстрацію найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму та назву.
Організаційно-правова форма юридичної особи визначається відповідно до класифікації організаційно-правових форм господарювання, затвердженої центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері технічного регулювання (Класифікація організаційно-правових форм господарювання, затверджена наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (зі змінами)).
У найменуванні юридичних осіб приватного права забороняється використовувати: повне чи скорочене найменування державних органів або органів місцевого самоврядування, або похідні від цих найменувань, або історичні державні найменування, перелік яких установлює Кабінет Міністрів України.
Законами можуть бути встановлені особливості найменування товариств, холдингових компаній, банків, пенсійних фондів, корпоративних інвестиційних фондів, торгово-промислової палати, навчальних закладів, юридичних осіб, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності, волонтерських організацій, адвокатських бюро, операторів державних лотерей, асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об’єднань, політичних партій, громадських об’єднань, профспілок, їх організацій та об’єднань, організацій роботодавців, їх об’єднань.
Відповідно до статті 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ, та в інших формах, встановлених законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.
На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлене законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон) територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Територіальна громада є невід’ємною складовою системи місцевого самоврядування наряду з сільською, селищною, міською радою, сільським, селищним, міським головою, виконавчими органами сільської, селищної, міської ради. Територіальна громада села, селища, міста є первинним суб’єктом та основним носієм функцій і повноважень місцевого самоврядування. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад (положення статей 3,5,6 Закону).
Відповідно до статті 16 Закону від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Водночас, відповідно до частини третьої статті 8 Закону порядок проведення загальних зборів громадян (територіальних громад) за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади.
Статут територіальної громади згідно з частиною другою статті 19 Закону підлягає державній реєстрації в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань.
Умови та порядок державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст визначено Положенням про державну реєстрацію статутів територіальних громад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1150 (зі змінами) (далі – Положення).
Відповідно до пункту 1 Положення реєстрація статутів територіальних громад сіл, селищ, міст (крім м. Києва) здійснюється відповідними головними територіальними управліннями юстиції, статуту територіальної громади м. Києва – Мін’юстом за заявою встановленого зразка (додаток 1 до Положення).
Прийняття та видача документів здійснюється через центри надання адміністративних послуг.
Суб’єктом надання адміністративної послуги відповідно до статті 1 Закону України «Про адміністративні послуги» є орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги.
Зважаючи на вищевикладене, зазначаємо, що за територіальною громадою на законодавчому рівні не закріплено статусу юридичної особи, а відповідно і відсутні підстави для її державної реєстрації як юридичної особи у тому числі як юридичної особи публічного права.
Поряд з тим, просимо звернути увагу та забезпечувати належне представництво в судах при розгляді відповідних спорів задля всебічного, повного висвітлення обставин справи відповідно до чинного законодавства з метою захисту порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, інтересів держави.
 
Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській області


Законодавством дозволено мешканцям гуртожитків приватизувати своє житло (15.08.2017 р.)

04 червня 2017 року набрав чинності Закон України від 05 квітня 2017 року № 1999-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», яким, поряд з іншим, внесено зміни до пункту 3 розділу VIII «Перехідні положення» Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» від 04.09.2008 № 500-VI (із змінами) (далі – Закон).
З метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх незаконного виселення із займаних ними на визначених цим Законом правових підставах жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, що будувалися за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) за загальнодержавні кошти, запроваджується мораторій на виселення з гуртожитків мешканців (крім виселення мешканців гуртожитків за рішенням суду) та відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад відповідно до цього Закону) гуртожитків, що перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності або увійшли до статутних фондів чи капіталів акціонерних чи колективних товариств (організацій), створених у процесі приватизації чи корпоратизації (у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), протягом строку реалізації Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад на 2017-2021 роки.
Цей мораторій діє на відчуження у будь-який спосіб зазначених гуртожитків як об’єктів нерухомого майна, житлових комплексів та/або їх частин, їх окремих будівель, споруд, жилих та нежилих приміщень та іншого майна, а також відповідних земельних ділянок та їх прибудинкових територій на користь фізичних чи юридичних осіб приватного права до 1 січня 2022 року.
Органам місцевого самоврядування під час дії зазначеного мораторію вжити заходів до видачі власниками гуртожитків ордерів усім мешканцям гуртожитків, яких на визначених цим Законом правових підставах було вселено в гуртожиток і які фактично проживають у гуртожитку більше п’яти років, які не отримали ордери (або у яких ордери було вилучено) з незалежних від них причин.
Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській області


 Сервітутний договір (10.07.2017 р.)

У загальному значенні під сервітутами прийнято розуміти право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою у межах, визначених договором чи законом (глава 32 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), стаття 100 Земельного кодексу України (далі – ЗК України)).
Встановлення сервітуту на підставі договору означає, що сторони висловлюють свою згоду на встановлення права користування чужим майном шляхом погодження умов договору безпосередньо при його посвідченні. Тому питання про істотні обтяження права власності постає одразу ж при укладенні такого договору. При цьому згода обох сторін має бути повною і безумовною.
Сервітутний договір – це договір про встановлення речового права на чуже майно. Йдеться про те, що таким договором не річ передається в користування, а встановлюється право – речове право користування.
Істотними умовами сервітутного договору є суб’єкти, предмет, спосіб встановлення та здійснення сервітутних прав, а також строк користування.
Щодо суб’єктів вищезазначеного договору йдеться про те, що, крім власне сторін договору, в ньому обов’язково має передбачатися коло осіб, яким надається право користування чужим майном. У протилежному випадку таке право отримує тільки сервітуарій (володілець пануючої земельної ділянки, в інтересах якого встановлюється сервітут).
Предмет сервітутного договору підлягає детальному опису з визначенням кількісних та якісних показників. Щодо земельної ділянки має бути встановлено її місцезнаходження, кадастрові дані, а також вказуватися відомості про власників сусідніх ділянок та їх правовий режим, існуючі насадження чи споруди, тощо.
Крім цього, має бути вказано ті види використання земельних ділянок, які дозволяються власником. Тобто обов’язково повинен бути визначений спосіб здійснення сервітутних прав.
Однак потрібно пам’ятати, що спосіб здійснення сервітутних прав повинен узгоджуватися із цільовим призначенням майна. Так, якщо йдеться про використання жилого приміщення, то користування цим об’єктом з іншою метою, наприклад у вигляді виробничих приміщень, заборонено.
Загалом стосовно майна, на яке встановлений сервітут, потрібно сказати, що власник не обмежується у можливості розпорядження ним. Він вільний продавати його, передавати у заставу, здавати у найм тощо. Єдиний обов’язок власника при цьому – застерегти набувача такого майна про існуюче щодо нього право сервітуту. Стосовно володіння і користування майном, щодо якого встановлене сервітутне право, то власник може так само, як і до цього користуватися ним, не порушуючи при цьому інтересів та прав сервітуарія та не вчиняючи перешкод у користуванні останнім.
Ще однією істотною умовою сервітутного договору є встановлення строку договору (ч. 2 ст. 403 ЦК України). Адже у разі непогодження строку користування чужою річчю важко буде встановити першопочатковий намір сторін, особливо при встановленні особистого сервітуту.
Щодо земельних сервітутів найпоширенішим є встановлення їх на невизначений строк.
Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (ст. 403 ЦК України). Дане правило встановлює презумпцію оплати користування чужим майном. Разом із тим, з огляду на положення «якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду», допустимо зробити висновок, що йдеться про можливість безоплатного використання. Тому для того, аби отримати право безоплатного користування, потрібно заздалегідь про це зазначити у договорі.
Якщо договір про встановлення сервітутних прав був нотаріально посвідчений, то відмова також має підлягати посвідченню нотаріусом.
Щодо форми даного договору, то особливих вимог у главі 32 ЦК України законодавцем не встановлено. Єдина вказівка має місце щодо договору про встановлення земельного сервітуту. Такий договір підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Даний порядок врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-IV (із змінами).
Слід зазначити, що ст. 102 ЗК України передбачено припинення дії земельного сервітуту.
Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:
а) поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;
б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:
а) припинення підстав його встановлення;
б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.
 
Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській області




Причини, з яких Вам можуть відмовити у реєстрації права власності (23.06.2017 р.)
 
Реєстрація прав власності на нерухоме майно здійснюється державним реєстратором або нотаріусом, який діє як державний реєстратор.
Найчастіше приводом для відмови служить невідповідність поданих документів існуючим вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон). Повний перелік передбачених законом причин відмови міститься в статті 24 Закону.
У реєстрації може бути відмовлено у випадках:
• заявлене речове право або обтяження не підлягає державній реєстрації;
• заяву про державну реєстрацію подано неналежною особою;
• подані документи не відповідають вимогам, визначених Законом;
• подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень;
• наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;
• наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно;
• заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем;
• після завершення строку, встановленого Законом, не усунені підстави, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав;
• заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію;
• заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі;
• заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлено речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав;
• заявника, який звернувся із заявою про державну реєстрацію прав, що матиме наслідком відчуження майна, внесено до Єдиного реєстру боржників.
Однак відмова державного реєстратора не позбавляє особу, яка подавала заяву про державну реєстрацію права власності повторно її подати, усунувши невідповідності або опротестувати прийняте реєстратором рішення. Оскаржити дане рішення можливо у судовому порядку або до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації створеної при головному територіальному управлінні юстиції області.


Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській області


Що важливо знати про безвізовий режим з Європейським Союзом         (21.06.2017 р.)

6 квітня цього року Європейський парламент схвалив надання українцям права подорожувати в країни Європейського Союзу без віз. 22 травня 2017 року в офіційному журналі Європейського Союзу оприлюднено Рішення про введення безвізового режиму між ЄС та Україною, яке набуло чинності через 20 днів після оприлюднення, тобто 11 червня 2017 року.
За термінологією Європейського Союзу (далі – ЄС) йдеться про «скасування візових вимог для короткострокових поїздок». Отже, скасовуються візи для тих, хто планує відвідати Євросоюз, але не залишатися там надовго. У тому числі – не працювати.
Залишаються чинними всі правила перебування в ЄС, які діяли і раніше, за наявності візи. Головний принцип доволі простий: в Європейському Союзі раді вітати законослухняних мандрівників з України. А тим, хто порушує закон, в жодному разі не варто розраховувати на те, що статус іноземця хоч якось пом’якшить їхню відповідальність.
Головна ідея безвізового режиму – полегшити подорожі з діловою або туристичною метою, в тому числі короткі поїздки до друзів та родичів.
Перетин державного кордону є можливий виключно в визначеному для цього місці, на прикордонному переході. Також в рамах малого прикордонного руху не можна перетинати кордону поза прикордонним пунктом.
Тим, хто їздить до країн ЄС часто та надовго, доведеться контролювати кількість днів, проведених в країнах Євросоюзу без візи.
Без віз можна перебувати на території ЄС в 90-денний період на кожні 180 днів.
Які документи можуть знадобитися при перетині кордону за безвізового режиму?
- При перетині кордону без візи потрібен біометричний паспорт, дійсний щонайменше протягом трьох місяців після запланованої дати повернення.
- Подорожуючий має бути готовий підтвердити намір повернутися назад. Наприклад, показати зворотній квиток або пояснити, чому його немає (приміром, якщо ви плануєте повертатися з Польщі до України автобусом і плануєте купити квиток на місці). Для тих, хто подорожує власним автомобілем, ця вимога не є актуальною.
- Прикордонник може попросити підтвердити мету поїздки.
Приміром, бронювання готелю вже є достатнім підтвердженням, наявність достатніх фінансових засобів (не менше 50 євро на добу).
Це також може бути запрошення на конференцію чи інший захід, де декларується, що організатори забезпечують вам проживання. Якщо ви їдете до родичів, ви можете заявити про цей факт, але будьте готові надати їхню адресу та інші контакти чи – за наявності – підтверджуючі документи. При цьому немає потреби робити офіційне запрошення, яке є обов’язковим для візи.
- Потрібно мати поліс медичного страхування, для тих, хто подорожує автомобілем – «зелену карту» (страхування цивільної відповідальності власника транспортного засобу).
Безвізовий режим не дає права на оформлення дозволів на проживання, працевлаштування або навчання в ЄС. Для цього буде потрібний трудовий контракт чи запрошення на роботу, на підставі якого оформлюється національна робоча віза або посвідка на проживання.
Порушення терміну перебування в ЄС тягне за собою подальшу заборону в’їзду.
Для тривалішого часу перебування в ЄС необхідно оформити візу.
Що потрібно для здійснення подорожі з дитиною?
- Кожна особа, включаючи дітей незалежно від віку, повинна мати окремий паспорт.
- Фізична особа, яка досягла 16 років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.
- Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
- Залежно від кожного особистого випадку, можуть знадобитися додаткові документи – свідоцтво про народження, згода обох або одного з батьків, свідоцтво про смерть, рішення суду про позбавлення батьківських прав, визнання особи безвісти відсутньою або померлою тощо.
Випадки в яких громадянину України може бути тимчасово відмовлено в перетинанні державного кордону, якщо особа:
■ перебуває у списку осіб, що становлять загрозу суспільному порядку, суспільному здоров’ю чи внутрішній безпеці;
■ перебуває в списку осіб, в’їзд яких, хоча б в одній країні ЄС, заборонений;
■ осуджений в будь-якій країні-члені Шенгенської зони або ЄС за злочини, які передбачають кримінальне покарання у вигляді позбавлення свободи строком мінімум в один рік;
■ є об’єктом рішення про видворення з країни, яке приймається, зокрема, у випадках нелегального перебування;
■ по яких є докази участі в злочинній діяльності чи явні докази наявності умислу приймати участь в подібній діяльності;
■ не мають усіх необхідних документів.
Після запровадження безвізового режиму громадяни України можуть в’їжджати без віз до усіх держав-членів ЄС (за винятком Великобританії та Ірландії), а також до 4 держав-асоційованих учасниць Шенгенської угоди: Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії та Швейцарії.
Отже, отримання візи не вимагатиметься під час поїздок до таких держав: Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ісландія, Іспанія, Італія, Республіка Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція.

Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській області


Право власності на землю        (13.06.2017 р.)

Відповідно до статті 78 Земельного Кодексу України, право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Згідно із статтею 79 Земельного Кодексу України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Формування земельних ділянок здійснюється:
- у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;
- шляхом поділу чи об’єднання раніше сформованих земельних ділянок;
- шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
- шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом;
- за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об’єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельних ділянок.
Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.
У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв’язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.
Земельна ділянка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.
Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Суб’єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності.


Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській област
і