Місцеві ради Косів Історична довідка

    Село Косів розташоване за 17 км. від районного центру (м. Чорткова). До найближчої залізничної станції Білобожниці – 8 км. Село лежить в зоні помірно-континентального клімату з нежарким літом, м´якою зимою і достатньою кількістю опадів. Середня температура липня + 18º - 20ºС, з січня - 5º - 10ºС. Рельєф рівний. Грунтоутворними породами є суглинки, глинки, інші відклади.
    Дворів - 509, населення 1,4 тис. осіб (2010). Національний склад – 98% українців, серед інших – поляки, росіяни.
    Перша документальна згадка про село в 1450 році. Більшість старожилів села схилилася до думки, що назва походить від першонаселенців Косляків. Від старожилів села часто чути слово «буланка». Так називали вони криницю, що за селом, в діаметрі понад 60м з холодною водою, на дні якої «бушували» численні джерела .
На початку XVIII століття Косів перейшов у власність двох братів Рубчинських, котрі побудували для селян двоклясову школу і греко-католицьку церкву Святого Онуфрія (1812р). З переказів знаємо, що за Богдановича парохом був отець М. Кунанець, якого австрійська влада на час Першої світової війни вислала в табір для полонених Талєргоф, бо був москофілом. Був одружений і мав четверо дітей. Найстарший син Микола загинув, як воїн УПА, в боротьбі з енкаведистами.
Товариство «Просвіта» було засноване в 1880 році. Головою було обрано Михайла Федорківа, що був дяком у церкві Св. Онуфрія. При товаристві «Просвіта» зібрано було чималу бібліотеку, працював драматичний гурток. В 1930 р. побудовано будинок читальні «Просвіти». Товариство «Луг» розвинуло свою дільність в 1934 році. Головою «Лугу» був Велиган Василь. В ОУН та УПА перебували 15 осіб, серед них Скора О.Д., Федорів О.В., Задорожний Т.Л., Білоус М.П.
    Під час Другої світової війни в рядах Червоної Армії загинуло 102 жителя села.
    В час незалежності церква св. Онуфрія стала православною, а греко-католики збудували собі нову церкву Пречистої Діви Марії – 1997 року.
    На території села є костел св. Антонія, пам´ятний хрест на честь скасування панщини, капличка Божої Матері 3 «фігури».
Споруджено меморіальний комплекс воїнам – односельчанам, загиблим у Другій світовій війні (1980 рік), Т .Шевченку (1990р.), на честь незалежності України1992р. , насипана символічна могила Борцям за волю України (2004рік). Діють середня школа, дитячий садок, чотири магазини, будинок культури , бібліотека, лікарська амбулаторія, ПАП «Прометей», 2 електричних млини.Село газифіковане у 1997 році, телефонізоване у 2000 році.
    У ніч з 4-5липня 2000 року буревій частково зруйнував 520 будівель.
    У Косові народився лікар,автор двох підручників М.Бідочко, підприємець і літератор І.Ваврик, доктор медичних наук. П.Пундій .Перебував у сел. Президент України Л. Кучма.
    М. Бідочко і П.Пундій у 2000році видали книжку «Писаний і неписаний літопис Косова».
Про село згадується в книзі Історично-мемуарний збірник Чортківської округи/О, Соневицька, Б.Стефанович, Р.Дражньовський:Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто,1974.-923с.;Історико-туристичний путівник Чортківщина.-Тернопіль:Астон,2007.-181с.

♦ ♦ ♦

Село Косів розкинулося по обох боках річки Білий Потік. Довжина річки понад 23 кілометри. Вздовж ріки розташовані водні джерела та багнисті запливи. Бере свій початок з безлічі багнистих і водних джерельних місць, що на Сіножатах та Руді, які розміщені далеко за селом (понад 9 кілометрів). Колись річка була повноводною, розливалась і затоплювала навколишні простори, утворюючи подекуди багнисті запливи. Річка Білий Потік впадає в ріку Серет і є її правою притокою. Через село вона котить свої хвилі з заходу на схід. До Другої світової війни за течією ріки в селі створено два ставки: один на західному краю, а другий — на східному краю села.
Один з них менший, а другий більший, який мав довжину один кілометр. В другому ставі поміщик годував рибу. Відповідно до цього було два водні млини. Тепер в селі є один млин, що працює на електричному струмі.
Перший водяний млин, що напроти панського двора, та гуральня були збудовані за прикладом міста Чорткова в 1880 році. Треба завважити, що на польській військовій карті з 1932 року ріка Білий Потік називається Біала Млинівка (Біла Млинівка), що не має під собою, навіть, логічногогрунту. Білі береги біле дно ріка має лише в околиці села Білий Потік і села Біле, і то на значно довшому відтинку, ніж решта ріки. Береги і дно в цих ділянках білі, бо річка перетинає вапняково - пісковитий грунт.

Пісок на будову привозять з села Білого. В селі Білий Потік археологами знайдено трипільське поселення, якому 5-6 тисяч років, а річка ще старша. Назва «Млинівка» значно молодша від назви трипільської «Білий Потік», бо лише за часів князювання князя Данила Галицького почали будувати водяні млини. Спочатку була річка, а потім вже виникло село. Але й назва села походить від назви річки, а не навпаки. Після Першої світової війни був збудований другий млин та другий став. . Другий став існував з незапам'ятних часів, але в часі війни 1914 – 1920 років був знищений. Імовірно на місці цегельні (Сабатівка) в давнину існували печі для випалювання гончарних виробів, випалювання цегли, дахівки (черепиці) та виплавлення заліза. Глину для випалювання цегли привозили з Глиниськ, а залізну руду з Руди.
    Село Косів за 17 кілометрів від районного центру (міста Чорткова). До найближчої залізничної станції Білобожниці — 8 кілометрів. Через село веде шосейна дорога на північ — до Теребовлі, на північний захід — до села Ласківці і на південний схід — до Чорткова. Сусідні села: Ромашівка, Ридодуби, Білий Потік, Звиняч, Білобожниця, Вербівці, Бичківці, Хом'яківка, Войцехівка. 
     Але ні одна дорога не є міжобласного значення. В річку вздовж її бігу по селі впадають такі дрібні річки: зліва — Буланка, Зайцева, Кутівка, справа — Ромашівка, Танівка, Гайворонка. Найбільша з них, то річка Зайцева, яка за селом творить став, а далі неглибокий яр. Та й усі інші річки творять яри; одні менші, інші — більші. Річки-допливи, окрім річок Кутівки, Танівки та Гайворонки, випливають з водних джерел, розташованих на розлогих долинах. Так, річка Буланка бере свій початок з розлогої Пссякової долини, а річка Зайцева — з Зайцевої долини. Найбільші яри утворюють річки Ромашівка та Буланка. Найдовший рукав села вздовж лівого берега Білого Потоку. Село Косів складається з таких частин: Пундіївки, Сабатівки, Лосівки, Кута, Глиниськ та Венгерки. Посівні угіддя в Косові — це здебільшого середньогумисті чорноземи і, звичайно, дуже мало опідзолених суглинистих. Норма угноювання — один раз на 10 років. Годиться як теплий (конячий, овечий), так і холодний (свинячий, коров'ячий) гної. Грунти характерні тим, що великі врожаї збирають як в посушливі, так і в сльотаві роки. Свої поля селяни розділили на окремі ниви: Руда, Сіножати, Заставна, Каливози, Зайцеві поля, поля над Буланкою, Загумінки тощо.
Клімат помірно-континентальний. Літо тепле, вологе, зима помір¬на з частими відлигами. Абсолютний мінімум температури повітря — —36°С, абсолютний максимум температури повітря — +36°С. Пересічна температура липня — (+18°С) — (+19°С), січня — (—4°С)—(— 6°С). Середня кількість опадів 600—680 мм. Найбільше їх випадає в липні — 150—170 мм.
З корисних копалин трапляються: торф, глина, мергель і мідисті пісковики. Мергель і мідисті пісковики трапляються за селом вздовж берегів ріки Білий Потік, де було чимало каміноломень. Сьогодні косівські селяни користуються 4,3 тисячі гектарів сіль¬ськогосподарських угідь. Поля засівають такими головними сільськогосподарськими культурами: озимою та ярою пшеницями, житом, гречкою, горохом, вівсом, ячменем, картоплею, кукурудзою, цукровими бу¬ряками, конюшиною. Кукурудза, гречка, картопля, цукровий буряк та пшениця дають досить добрі врожаї.
    В селі ростуть такі дерева, як: граб, ясен, смерек, берези, клен, в'ял., дуб, осика, верба та сосна. Вздовж ріки Зайцевої в минулому росли вільхи, які оберігали посіви від вимокання. Великий парк з різноманітними декоративними та фруктовими дерева¬ми, липовими та тополиними алеями, а також великим смерековим гаєм прикрашували двір поміщика. Але більшовицька безгосподарна рука все понищила. Потрібно відмітити, що сади в Косові розвивалися в східній його частині. Пробували розводити сади і в західній частині села (Пундїївка, Лосівка).
Вздовж річок росли лози та вишні, які подекуди скупчувалися у великі непрохідні зарости, захищаючи городи селян від надмірної вологи. Чимало селян мали саджалки на своїх городах, де вирощували коропів і карасів. В річці Білий Потік водилися раки та ондатри (водяні щурі). Село було багате на бортників (пасічників). Було понад 20 великих пасічників з 80-130 пнями. Стебники обгороджували лозою, але переважно вишнею, обліплювали болотом і накривали солом'яними сніпками. Приготовляли місце для вуликів і осаджували їх вишнями, які росли незгірше лози. Поблизу стебника поле площею понад гектар засівали медоносними рослинами конюшиною, орішиною (біла конюшина) або ранньою, середньою і пізньою гречками. Деякі з господарів Косова спроваджували бджоли з США. Так, Павло Пундій, співавтор, пригадує, як він, ще підлітком, їздив з батьком в село Ромашівка, аби отримати прислані з США вулики з бджолами. Звичайно стебники будували поблизу річки на невисоких сваях. Деякі пасічники досить зі смаком оздоблювали стебники, які мали розбірні вікна, підлогу, плетені двері, крісла, стіл та лежанку. Не було жодних проблем з джерельною водою, бо вздовж річки були сотні невеликих водних джерелець Густо засаджені вишні охороняли бджіл у вітряну погоду. Бджіл вивозили в поле на ціле літо. Займаючись сільським господарством, косівчани плекали корів, свиней, коней, кіз, овець, кроликів, розводили курей, качок, гусей, індиків, голубів.
На даний час в селі знаходиться 509 дворів з населенням 1373 жителі.

Історія виникнення села
Як відомо із стародавніх хронік спочатку село було в посілості польських магнатів Потоцьких, зокрема Потоцького-Каньовського. І коли цей великий маєток розпався на частини, то одна його частина опинилася в руках Бучацьких. Взагалі ціле Поділля аж поза Бучач колись належало Потоцьким.
Десь на початку XVIII століття Косів перейшов у власність двох братів Рубчинських, котрі побудували для селян двоклясову школу і греко-католицьку церкву св. Параскеви (зараз Введення в храм Пресвятої Богородиці ) (в 1812 році).(священником був Віктор Чаплинський) 120 моргів (70 гектарів) поля вони подарували церкві, а 24 морги (13 гектарів) — для школи. У 1848 році продали фільварок вірменинові Богдановичу, який збагатився від продажу харчів для окупаційного російського війська на Мадярщині. На цвинтарі він збудував каплицю та усипальницю, де був похований сам, його дружина та родина. Його старший син любив заглядати до чарочки і часто відвідував картярські казіно Франції, Бельгії та Швейцарії. Програвши в карти, завинив велику суму грошей. Фінансові екзекуції вже чекали, аби продати весь маєток Богдановича. Проте, пущена куля в скроню врятувала сім'ю від жебрацтва. Маєток перейшов до малолітнього Михася Богдановича, який пізніше закінчив сільськогосподарський ліцей в Познані. Молодший його брат поступив в монарший чин, а сестри стали учительками. Після Другої світової опинився в Польщі, куди потім забрав двоє своїх дітей.
    Перша документальна згадка про село з 1450 року. В 2000 році Косів святкував своє 550-річчя. А звідки ж така назва села? Кожне місто і село, має початок свого заснування, свою історію. Розмовляючи ще в дитинстві із старожильцями села, ні один з них не натякував на те, що назва Косів походить від, скажімо, якогось прізвища, особи, котра мала б бути фундатором села (як перший мешканець). Не відома також така назва річки, ні польського магната, від якого пішла б назва села. Адже річка, яка бере початок з водних джерел, що на землях Косова, називається Білим Потоком. Таку ж назву має сусіднє село. Більшість старожильців села схилялися до думки, що назва Косів походить від слів «коса», «косити». В декого була інша версія, що назва села походить від першопоселенців Косняків. Якщо так, то село було б назване Косняківкою, а не Косовом.
    Скажімо, назва Хом’яківка походить від першого поселенця Хом'яка, а назва Сабатівка (одна з ділянок села) — від сабатів — суботників (лат. слово cabbala — субота). В селі Хом’яківка мешкала пані Городецька Валентина з чоловіком Чернецьким Іваном, який учителював в Косівській школі, викладаючи малювання та креслення. В їхньому користуванні було близько 80 гектарів орної землі, гарний панський двір та великий сад. Економом був Торончук Павло, що мешкав в Косові. В 1947 році панство виїхало в Польщу, а їхній маєток, в тому числі й двір, розорено. Імовірно, перші з поселенців цього села займалися виготовленням кіс і то не тільки для власного вжитку, а й на продаж. Звичайно, назва ділянки польових угідь Руда вказує на багатство цієї місцевості на залізну болотну руду. Відомо, що ні одно середньої величини село, до категорії якого належить Косів, не обходилося без пана (поміщика). Як про це в народі повідають: «Де вівці, там і вовки».
    Від стародавніх людей села Косова доволі часто приходилось почути слово «буланка». Так називали вони криницю, що за селом, в діаметрі понад 60 метрів з холодною водою, на дні якої «бушували» численні джерела. Вода в ній чиста, чиста, як вранішня роса. З нею давні косівчани пов'язували дві легенди. Перша з них, що вона має особливі кліматичні властивості. Наприклад, стоїть посушливе літо, спека, немає дощу. Досить спеціальними граблями збурити її дно, почистити струмок, що виводить від неї воду в річку, і ось вам дощ готовий. В дитинстві мені довелося бачити на власні очі, як це робилося. Селяни виготовляли драбину з відповідної товщини балок та відповідної довжини, скріплюючи їх скобами. Такі балки вужиком (мотузком) підкладаючи ще одну балку під них, затягували на криницю, а на них клали дошки. Буланка мала круглу форму і високі береги (подекуди навіть два метри). Рівень її води не змінювався навіть в посушливе літо. Дно збурювали спеціально зробленими граблями. Друга легенда стверджує, наче б поблизу криниці в старовину існувало село, яке називалося Буланкою. Воно перестало існувати лише після того, як дерев'яну церковцю разом з дзвіницею цілковито поглинула трясовина, а згодом на цьому місці утворилася величезна багато джерельна криниця, а поруч дві менших. Село зникло, а його назва залишилася в пам’яті народній. З часом і річка Буланка — ліва потічок – притока річки Білого Потоку обміліла, перетворившись на маленький потічок.
Не слід шукати історії села Буланка, бо жодної документації про це немає. Мовчать і німі свідки старовини, бо ні одна лопата, ні один джаган не торкнулися матері-землі, щоб підтвердити легенду. Кружляли в народі, навіть, такі чутки, що ще довго після катастрофи не раз доводилося спостерігати, як на поверхню води криниці випливали рештки церковних прикрас та ікон. А ось і ще одна легенда, яка розв'язує загадку про назву села Буланку, яка ймовірно пішла від назви буланого коня світлої бурої масти. Отже, легенда мовить, що один із магнатів, як тільки Польща загарбала галицькі землі, одержавши від польського короля маєтність в цій місцевості, збудував дерев'яну хату з господарськими будівлями. Вслід за цим село набувало поселеницьких темпів, росло. Та ніяк не приходила в голову думка, як назвати його. Прізвищем батька вже названо місто, в якому в тінях дерев ховався замок і на весь зріст піднімався над його будівлями. Це був Бучацький замок, побудований ще за часів галицьких удільних князів. Та раптом король викликав до себе молодого магната на засідання Сейму, яке тривало кілька днів. Чимало вражень, розчарувань прийшлося винести йому з цього різношерстого зборища свавільних і незалежних гультяїв. Повертався додому з думкою якнайшвидше зустрітися з молодою дружиною, відчути солодкість її уст та теплих обіймів. Тому молодий граф поспішав. А дорога була не близька. Перший і наступний день повертаючої подорожі з короткими перевалами та попасом коней минули без пригод. Ночували під голим небом. Наступний, третій день зустрінув їх теж привітно. Але поки приїхали до знайомих місць, то день вже згасав. Та додому тут рукою подати. Експорт не зупинявся, а успішно долав ледь висохлу від дощу дорогу. Перед тим ось два дні як скроплював ниву і дорогу рясний літній дощ. Було вже темно, коли вони завернули на знайому дорогу, яка сповзала вниз до річки. Граф наказав їхати галопом. Незчулися, як виїхали на дерев'яну дорогу, зроблену з галуззя лози, а далі — на міст. Земля була мокра, а дерев'яний покрив слизький. Граф їхав на чолі челяді, але мало що бачив поперед собою. Тут нічна темінь ставала ще густішою. А річка бурлила. Здавалося, що вона щось промовляє до незвіданих гостей, що наважилися в таку темноту продовжувати свій шлях. І сталося щось непередбачене. Кінь разом з вершником потрапили до води. Ледве граф встиг витягнути зі стремен ноги. Це сталося так несподівано, що граф не встиг навіть про щось подумати. Та все ж таки товариші, а тим більше й його кінь, що називався Буланкою, допомогли врятуватися графові. Граф не міг довго забути цього випадку, який і для нього не пройшов безслідно. Це підказало йому, як назвати село. Село було названо Буланкою. Буланкою назвали також і річку за селом, яка омивала його зі сходу. Вона ставала повноводною навесні та в сльотаві дні. З півдня шумів невеличкий ліс, а тому село Буланка мало сприятливий природний захист Але ліс не міг задоволити паливне питання села, тому вони привозили дрова з сусідніх сіл. Минали роки. Село жило своїм буденним життям, зазнаючи все нових і нових панських утисків. Громадськість села побудувала дерев'яну церковцю. Та всяка легенда має свій кінець. А кінчається вона смутно. Одного сльотавого року вода в ріці Білий Потік піднялася і затопила всю долину та городи, що прилягали до неї. Піднялися і ґрунтові води. Вийшла з берегів і річка Буланка. Повінь, змила чимало хатів і будинків села, зазнали шкоди посіви та городи. Дуже був пошкоджений панський фільварок. Селяни покинули
село, Богом забуту місцевість, і перенеслися на східну його окраїну, на пагорб, куди вже не могла їх дістати полінь. Мешканці нового села почали забувати про цю страшну катастрофу. Залишилася в пам'яті лише назва криниці, яка виникла після стихійного лиха та ділянка поля над Буданкою». А невеличкий струмочок, який давав про себе знати лише навесні та після дощу, теж стерся в народній пам'яті.

Сучасний стан села
Сьогодні Косів переживає, як власне кажучи, й уся Україна, непрості часи. Але вперто вірить в перемогу незалежної України, а його люди все роблять для того, щоб завтрашній день став кращим, світлішим і величнішим.
В’їжджаючи в село, ви побачите добротні будинки косівчан, які потопають в квітучих садах. В центрі виділяється красуня – школа, відбудована в 2000 році після липневої стихії, в якій працює 24 вчителі і навчається 217 учнів. З першого березня 2007 року після встановлення газового опалення і капітального ремонту відновив свою роботу дитячий садок. Неподалік школи знаходиться Будинок культури, бібліотека.
На території села знаходиться новозбудована греко-католицька церква, якою опікується отець Іван Чайківський і православна церква Київського патріархату настоятелем якої отець Богдан Єдинак.
В селі діють: лікарська амбулаторія, також функціонує аптека, відділення зв’язку, цех по виробництву водоемульсійних фарб. Обслуговують косівчан п’ять магазини працює млин.

Значні для села історичні події
    І.Франко до 50-річчя скасування панщини (1898 р.) написав для «Просвіти» книжку «Панщина та її скасування». Ознайомившись з цією книжкою, родина Олекси Лося з Косова спорудила в селі хрест-пам'ятку, встановивши його у садочку школи, в якій уже давно навчалися руської (української) мови. Хрест обгородили штахетником, посадили квіти. Доглядали пам'ятник покоління, родини, що змінювала одне одного. Але в 1952 році директорка та завуч школи, а також голова сільради повалили хрест. Він впав на плиту і перела¬мався. Селяни з'єднали уламки хреста залізними пластинками і поставили його біля церкви. Та пам'ятник відновлено й 3 травня 1998 року в урочистій обстановці встановлено на тому місці, де його було покладено 100 років тому.
Товариство «Просвіта» в нашому селі було засноване в 1880 році. Головою тоді було обрано Михайла Федорків, що був дяком у церкві св. Онуфрія. При товаристві «Просвіта» зібрано було чималу бібліотеку, працював драматичний гурток. В 1930 році побудовано будинок української читальні, в якому систематично відбувалися вистави, забави, спортивні вправи «Лугу», читалися лекції, реферати на національні теми, господарські та національні і свята. Драматичним гуртком керував Федір Швець, брат голови «Просвіти» Дмитра Шевця. Свого часу він закінчив професійний столярський ліцей у Відні і був досить освіченою людино.
Серед драмгуртківців виділялися професіонали-самоуки: Бідочко І., Василик Г., Велиган І., Мельник П., які грали на сцені основні ролі.
    Ще від 1774 року в Косові почала працювали чотири класова школа з німецькою та польською мовами навчання, що готувала учнів для продовження освіти в гімназіях та університетах. Перед Першою світовою війною директором школи був Теодор Мрочковський, а після війни — Вінценти Маєвський, польський шовініст. Української мови та співів навчав Іван Дриндак, який був директором при німцях і в 1942—1945 роках. Затим виїхав до Польщі, бо одружився з полькою, і там дожив до останніх днів. Усі інші предмети вивчали на польській мові.
    Кам’яна церква Введення в храм Пресвятої Богородиці побудована 1812 р. з каменю. ЇЇ стіни товщиною до одного метра.
Двоповерхова дзвіниця теж збудована з каменю. Хто був першим священиком в нашому селі невідомо, і чи перед цим існувала якась дерев'яна церква, бо такого не можливо, аби село існувало без церкви.
    З оповідання знаємо, що за Богдановича парохом був отець Чимеринський. Пізніше був отець Михайло Кунанець, якого австрійська влада в часі Першої світової війни вислала в табір для полонений Талєргоф, бо був москвофілом. Був одружений і мав четверо дітей. Найстарший син Микола загинув, як воїн УПА, в боротьбі з енкавеидстами. Повернувшись з табору після війни, отець знову обняв парафію в Косові, про яку, як і перед тим, мало дбав. Господарку запустив, а церква, довго не ремонтована, почала руйнуватися. Свої священичі обов'язки виконував недбало.
В 1933 році єпископ Хомишин Станиславівської діецезії, задовольнивши прохання селян Косова, звільнив Кунанця від обов'язків священика.
На парафію призначено отця Михайла Вовчука, родом з Кут (Івано-Франківщина). Він був енергійною, патріотичною натурою греко-католицького віровизнання, добрим проповідником і душпастирем. Відразу приступив до ремонту церкви. Внутрішні стіни малював місцевий художник Юзеф Балєвич. Богослужіння відправляв в супроводі хору. При церкві була створена молодіжна «Марійська дружина» та читальня «Скала», в якій проводилося поглиблене вивчення Біблії, життя святих, катехизму, розучувалися церковні та патріотичні пісні, а також коляди. Ще й досі запам'яталися звучання пісень: «Витай між нами, Христе витай », «Спи, Ісусе, спи», «О спомагай нас, Діво Маріє!» та інші. Їх написав композитор і священик Йосиф Кишакевич (1872—1953). В роки більшовицького тоталітаризму згадувати це ім'я строго заборонялося. Церкву прикрашали вишивані хоругви, рушники. Залучив учнів старших класів прислуговувати при Богослужінні, учнів відразу чотирьох класів (1-го—4-го) підготував до першого святого причастя.
На високий рівень підняв українську національну свідомість. Піднято запущене церковне господарство. Але душпастирська та національно-патріотична робота священика не подобалася польському урядові. В листопаді 1937 року вчинено замах на отця Михайла Вовчука. Дві кімнати приходства обстріляли вночі польські терористи. На щастя, потерпілих не було. Тому на початку 1938 року о. Михайло переїхав на парафію в Монастириськ, де перейшов на православ'я, одружившись з косів'янкою Анастасією Торончук. Його парафію зайняв отець Мирослав Плецан, котрий невдовзі теж перейшов на православ'я, але незабаром відійшов у вічність.
В часі незалежності України греко-католики збудували собі нову церкву Пречистої Діви Марії, яку освятив владика Кир Михаїл Сабрига 25 червня 1997 року. Косівські односельчани з Діаспори (Петро Скорий з Англії, Григорій Андрійчук з Торонто, др. Пундій Павло з Чикаго ) причинилися щедрими датками на будову цієї церкви.
В Косові товариство «Луг» розвинуло свою діяльність в 1934 році. Головою «Лугу» був Велиган Василь. Товариство «Луг» організовувало фестини (фестиваль) — міжсільські свята з показом ритмічних фізкультурних вправ під пісенну музику. Наприклад, «І шумить, і гуде», « Як з Бережан до кадри», «Боже великий, єдиний», «Зажурились галичанки» та інші.
В селі Косові у травні 1938 року з нагоди 25-річчя утворення у Львові Українських Січових Стрільців (УСС) ветерани колишньої УГА зібралися на урочисте свято в читальню «Просвіти» .
    В роки німецької окупації народні месники нашого села організували збройний загін з підпільників ОУН, найвидатніші з яких були: Микола Письменний, Лиганчук Іван, Леньків Пилип, Швець Ярослав, Лихий Михайло, Семків Михайло, Білоус Дмитро, Шимків Михайло та Шимків Микола.
Їх метою було захистити українське населення від репресій та знущання нацистів.
    В серпні 1944 року в селах пройшла мобілізація. 185 мешканців нашого села було мобілізовано і без відповідного вишколу відправлено на фронт. Із них 69 осіб загинуло.

Видатні постаті села
    Багатий той народ, котрий має свою національну інтелігенцію, що є гордістю нації, носієм її культурних традицій. З Косова вийшло чимала освічених людей, які є гордістю села і сьогодні ми можемо ними пишатися. Серед них чимало священиків, вчителів, інженерів, лікарів, художників, медсестер, провізорів та інші. Так, отець Масик був спочатку парохом в селі Вербівцях, а згодом переїхав до Буданова; де став деканом. Прожив 101 рік і напередодні своєї смерті, на сотому році свого життя в 1937 році, відвідав рідне село Косів, де в церкві вислухав службу Божу і виголосив прощальну проповідь. Андрій Федорків, який закінчив до першої Світової війни 2 роки інженерії в Гданську (Данцигу), повернувся до Косова, завів господарку, одружився, в час німецької окупації він був волосним (районним) війтом. Дмитро Федів в 30-тих роках нашого сторіччя закінчив Бучацький учительський семінар, працював учителем в Коломийському районі, а згодом у самій Коломиї.
У вересні 1938 року була вже побудовано Чортківську гімназію «Рідна школа» ім. Маркіяна Шашкевича. Поряд з українською гімназією в Чорткові існувала польська та єврейська гімназії. В побудові гімназії «Рідної школи» в Чорткові багато причинилися: Федорків Андрій, голова товариства «Рідна Школа», Швець Дмитро, голова товариства «Просвіта», священик отець Вовчук Михайло, драмгуртківці і багато громадських діячів села Косова. Тут навчалися студенти: Медвідь Михайло, Пундій Павло, Кравець Михайло, Бідочко Микола. Кравець Михайло, з 1923 року народження, в 1943 році закінчив Чортківську гімназію. В 1945 році поступив v Львівським університет, на біологічний факультет і закінчивши медичний інститут в м. Кемерово, при інституті залишився працювати.
    У Чорткові в 1992 році відбувся Всесвітній злет колишніх гімназистів. До їх зустрічі Микола Бідочко намалював портрет Маркіяна Шашкевича в подарунок гімназії. На цій зустрічі з трьох гімназистів-косівчан був лише Микола. Раніше вони зустрічалися у Львові ще в 1972 році.
Слоїк Володимир, з 1926 р. народження. В 1941 році навчався в Бучацькому учительському семінарі. В серпні 1944 року забраний на фронт, де потрапив в передові штурмові загони. З тяжкими боями прошов усю Польщу і в березні 1945 року був поранений. Лікувався в Познані, Любліні та в госпіталі в Сизрані (Куйбишевська область). Повернувся додому, одружився, інвалід 1-ої групи,в 2008 році помер.
Бабій Михайлина вчилася в Бучацькому семінарі при німцях і за радянської влади закінчила Чортківську педшколу. Учителювала в Косівській неповно-середній школі, одружилася і переїхала проживати в Чортків.
Чорній Зеновія закінчила Чортківську педшколу, вчителювала в Косові. В 1950 році вивезена в Красноярський край, звинувачена у зв'язках з членами ОУН-УПА. Відбувши термін покарання, переїхала до Польщі разом з мамою.
Федорків Ольга закінчила Чортківську педшколу, одружилася, працювала в школі с. Базар Чортківського району.
Давидюк Ольга закінчила Чортківську педшколу, була директором Ридодубської школи, померла в 1993 році.
У вересні 1945 році на посаду директора семирічної школи назначено Рубан Наталію. У 1949 році до нашої школи прислали вчителя Віндюка Віталія, тільки що демобілізованого і армії. Він став завучем.
Регейло Володимир, з 1923 року народження, закінчив Чернівецький університет, після чого став викладати географію в Білобожницькій СШ. Тепер на заслуженому відпочинку.
Пшик Микола, з 1926 року народження, закінчив Кременецький сільськогосподарський технікум, працював головою колгоспу, а потім агрономом, помер у 2004 році.
Закінчивши Тернопільський політехнічний інститут, Головатий Михайло, з 1933 року народження, почав працювати тут же, написав кандидатську роботу і залишився в цьому ж інституті.
Давидюк Петро, з 1933 року народження, закінчив Кременецький педінститут, фізико-математичний факультет, працював викладачем в Бучацькій СШ, там і мешкає.
Риж—Злей Христина, з 1938 року народження, закінчила Чернівецький медінститут, працює в Чортківський районній лікарні, там і проживає.
Грошко Зиновій, з 1950 року народження, закінчивши Львівський медінститут, працював завідувачем аптеки в Тернополі , зараз проживає в США.
Закінчивши Львівський медінститут в 1977 році, Леньків Зиновій, з 1954 року народження, працював в Джуринській лікарській амбулаторії завідуючим, помер в 2005 році .
Петрів Ігор, колишній викладач Тернопільського політехнічного інституту, у 1990 році виїхав до Канади.
Художник Федорів Ігор, що розмалював стару, тепер перебудовану та реставровану православну церкву, мешкає в Тернополі.
Новий будинок культури в Косові побудовано в 1989 році. При ньому працює бібліотека. Завідує Пісяк Петро Володимирович, а бібліотекарем Мельник Євгенія Іванівна.
Приміщення середньої школи, побудоване в 1968 році. Щорічно навчається приблизно 190 учнів.
Петрів Люба Андріївна народилася 14 січня 1964 року. Закінчивши Чортківську педшколу, поступила в Чернівецький університет на історичний факультет. Закінчила його в 1989 року і почала працювати н Косівській середній школі, а в 1997 році — директором.
Батько її, Письменний Андрій був дяком в греко-католицькій церкві, помер в 1999 році.
Довгий час завучем школи (1978 – 2008р.р.) був Вишинський Володимир Михайлович, родом з с. Свидови Чортківського району, помер в 2008 році.
Рупа Степанія Данилівна, дочка Бідочка Данила, що народилася 6 травня 1946 року, працювала медичною сестрою в Чортківському дерматовенерологічному диспансері, зараз на пенсії.
Ваврик Іван Ілліч,1938 року народження, закінчив Чернівецький будівельний технікум, Тернопільський фінансово-економічний інститут, заслужений працівник сфери послуг України. З виходом на пенсію видав дві збірки віршів –«Горикраї» та «Аркан»,підготував як редактор –упорядник «Кантичку» -«Українська різдвяна містерія»
Вихідцями нашого села, відомими лікарями Павлом Пундієм і Миколою Бідочком в 2000 році була видана книга “Писаний і неписаний літопис Косова” в місті Дрогобич, 92 сторінки.

Короткі відомості про авторів
Павло Пундій.
Народився 14 квітня 1922 року в селі Косові в селянській сім'ї. Батько Йосип, мати Марія. В 1947 році, коли сім'ї Пундіїв загрожував вивіз в Сибір, тоді вся родина виїхала до Польщі і поселилася в Суліковє, недалеко Вроцлава .
В 1961 році всі вони, окрім родини дочки Емілії, виїхали до Америки до сина в Чикаго. Павло Пундій навчався в Чортківській та Станіславській гімназіях (тепер Івано-Франківськ). Медицину почав студіювати у Львові в 1942 році. Будучи близьким до національно-визвольних організацій, щоб уникнути репресій комуністичної влади, змушений був емігрувати на Захід. У 1949 році закінчив у медичній студії в Ерлянгені (Німеччина). Одружився в 1944 році, а в 1950 переїхав до США, де після шпитальної практики нострифікував свій диплом і почав працювати лікарем в залізничній поліклініці в Чикаго.
Від самого початку перебування в США Павло Пундій належав до Українського лікарського товариства, брав активну участь в громадському житті української Діаспори. В 1977 році організував бібліотеку і архів Українського лікарського товариства Північ Америки. Тоді започаткував видання опублікованих в Україні та Діаспорі збірників “Український медичний архів”, 13 томів якого містять багатий, надзвичайно цікавий для істориків української медицини матеріал, який не можна було опублікувати в Україні за комуністичного режиму. Павло Пундій – довголітній член редакційної колегії “Лікарського вісника”, на сторінках якого опублікував понад 200 біографічних нарисів, член редколегії збірників з історії медицини, постійний автор дописів до українського часопису в США “Свободи”
У родині Павла народилося четверо дітей: Андрій, Йосип, Христя і Лариса. Вони закінчили медичні студії і стали лікарями. Перша його дружина відійшла у вічність. У 1992 році він одружується вдруге .
Хоч вже не молодий і далеко від своєї батьківщини, але він не покидає плідної праці для свого народу. Написати історію нашого села — це якраз його задум.

Микола Бідочко.
Народився 22 липня 1926 року в селі Косові в родині селянина, але не надто заможній сім'ї. Батько Іван Лук'янович, колишній воїн Української Галицької Армії, вчив його гуманності, працелюбству, чесності, добропорядності та патріотизму. Ці риси і стали в майбутньому основними засадами життя сина. У 1944 році батько захворів на туберкульоз легень і весь тягар сімейних турбот впав на його плечі. А у 1949 році батько назавжди покинув дружину її сина. Після закінчення Чортківської педшколи Микола поступив на заочне відділення в Кременецький (Тернопільщина) педінститут. Вісім років викладав фізику, математику та німецьку мову в неповно-середній школі. Та все ж таки ця професія так і не припала до душі.
Отож, він поступає в Івано-Франківський медінститут, який закінчує в 1959 році. Після цього працював лікарем в обласному відділі для хворих на туберкульозний менінгіт (запалення мозкових оболонок), а згодом головним лікарем Заболотівського тубдиспансеру. У 1967 році переїжджає працювати в Стрийський тубдиспансер. Тепер Микола Бідочко на заслуженому відпочинку, але не покидає улюбленої справи. Працюючи свого часу в Стрийському медичному училищі, Микола написав підручник для фельдшерів «Епідеміологія», а згодом і підручник «Фтизіатрія» (туберкульоз), в якому узагальнив свій багаторічний досвід практичної діяльності. В 1998 році вийшла його збірка поезій «В перипетіях долі».
На початку 2001 року побачив світ його третій підручник «Інфекційні хвороби». В 1995 році почав викладати латинську мову в медсестринських групах при Стрийському ВПУ-8 і, пригадавши її (вивчав не тільки в медінституті, але й в гімназії при німцях), підготовив до видання підручник «Латинська мова». Підготував також до друку науково-популярні книжки: «Комети і забобони», «Земля — наш спільний дім», «Людям на добро». Опублікована також науково-популярна книжка «Боги в житті народів стародавнього світу», в якій він на основі археологічних і наукових історичних даних стверджує, що релігія наших далеких предків трипільців-оріян (жили в 6-5 тисяч років до н. е.) має свої глибокі корені в релігіях народів стародавнього світу і що ми є прямими нащадками племен трипільської культури — першої хліборобської цивілізації світу. Він одружений і є батьком одної доні яка пішла його слідами — закінчила медичні студії і працює лікарем-психіатром в Івано-Франківську.
Активний член наукового товариства «Бойківщина», бере участь в етнографічних дослідженнях околиць Стрийщини, Сколівщини та Жидачівщини.