Місцеві ради Звиняч Історична довідка

    Село у Чортківському районі. Центр сільради, якій підпорядковано с. Скомороше. Розташоване на правому березі р. Серет, за 27 км. від райцентру і 15 км. від найближчої залізничної станції Білобожниця. Кількість дворів 308, насел. 1,0 тис.осіб (2010). Перша писемна згадка - 1549р. На початку 18 ст. у 3винячі був монастир оо. Василіян, який мав дві церкви; проіснував до 1785р. Діяли товариства "Просвіта", "Січ", "Луг", "Союз українок", "Сільський господар", "Рідна школа", "Відродження", коо-ператива. Є церква Різдва Пресвятої Богородиці (1923; кам.), костьол (1940). Споруджено пам'ятники Т. Шевченку (1964) та воїнам-односельцям, полеглим у Другій світовій війні (1965), встановлено 6 пам'ятних хрестів: на честь скасування панщини (1874) та українського козацтва (віднов. 1991), з нагоди проголошення незалежності України (1992), 450-річчя села (1999), 1000-ліття хрещення Русі (1988), на спомин св. Місії (1995); насипано могили УСС (1990) та воякам УПА (1992). Діють ЗОШ І-ІІ ступ., будинок культури, бібліотека, ФАП, ПАП "Дзвін". У 3винячі народився громадський діяч М. Галущинський,, громадський діяч у Канаді І.Гринчишин, поет у Канаді /. Збур,, акад. С. Костишин, архітектор М. Федик, проф. Д. Штогрин. Поблизу 3виняча виявлено археологічні пам'ятки трипільської, кома-рівсько-тшинецької, черняхівської, празької та давньоруської культур, римські монети.
Про село згадується в книзі Історично-мемуарний збірник Чортківської округи/О, Соневицька, Б.Стефанович, Р.Дражньовський:Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто,1974.-923с.;Історико-туристичний путівник Чортківщина.-Тернопіль:Астон,2007.-181с.

♦ ♦ ♦


    Село Звиняч було положене з північно-західній частин чортківського повіту, на самій границі теребовельського повіту. Сусідувало воно з Ласківцями, Вербівцем, Будзановом і Скоморошем Теребовлянського повіту.
Розтягається з заходу на схід з виді видовженої еліпси довжиною коло 4 км і шириною коло 1,5 км, досягаючи східною частиною правого берега річки Серет, західна частина села положена на рівнині, що ступнево переходить у
глибокий і далі широкий яр на сході села. За своїми назвами Звиняч поділений на три головні частини: Юзефівка (зах. частина), Село (середина села) і Підманастир, чи як селяни називали — '''Піднамастир" (східна частина). Серединою села перепливає потік, названий на офіційних мапах також Звинячем, що випливає в кінці західної частини села в місці, що зветься Кирнинки; вливається він до Серету. В селі до цього потока впливають чотири джерела, між ними 3 криниці, що містяться біля парохіяльних забудовань, та "жидівської" (назва останньої взята від того, що її вода надавалась до розводнювання горілки, з чого користали корчмарі). Менші частини села мали свої окремі назви: Загумінки, Рови, Під Ксєнджим садом і Під Єгрисками. Більші вулиці називались іменами, чи прізвищами господарів. У східній частині села, званій "Під манастиром", обидва береги яру мали окремі назви. З південної сторони (ближче середини села) була Російська гора, верх якої був заселений і звідтіля на південь починались орні поля. Назва ця взята від роду Російських. Північний берег (ближче Серета) званої Єгриска і не був придатний до оселення чи управи землі. За переказали це місце з минулих століттях належало до дідичів Мисливських, які влаштовували на верху цього берега ігрища із двобоями на конях, тощо (звідси й назва ігриська — 'Єгриска''). Після скасування панщини, в часі, коли війтом села був якийсь поляк, або латинник,  був зроблений підкуп і заміна з громадою на голий берег за так званий Скомороський ліс. Громада пам'ятала цю заподіяну війтом кривду до останніх часів.
До Звиняча належали, фактично, ще два присілки: Муравщина, положений на лівому (східному) березі Серета, що нараховував коло 10 родин, і західна частина присілка Перейма, положеного над потоком тієї самої назви, що становив границю між чортківським і теребовельським повітами. Цей присілок був віддалений від села півтора кілометра на північ (східна частина цього присілка вважалась складовою частиною села Скомороша). Незалежно від того, що обидва присілки були адміністративно приділені до Скомороша теребовельського повіту, їхні мешканці через родинне пов'язання уважали себе частиною звиняцької громади і у зв'язку з цим брали активну участь у житті села.
    В околиці Звиняча починається лісистий терен. З північної сторони села на віддалі 0,5 кілометра починається він Великим лісом, що був власністю гр. Рея і переходив опісля у Скомороський ліс та Муравщину (власність дідича Мисловського) і далі у Тудорівський та Яблунівський ліси. З південної сторони села починалась лісиста смуга від його східної частини Ксєнджим садом (власність звиняцької церкви) та Кручею (власність Мисловського) і переходила в Бичківський та Скородинський ліси.
Орні поля простягались хвилястою рівниною на південь, захід і частинно на північ від села. Поля на південь від села називались: За каплицею, Коло Яна, Коло Синього хреста, Коло Ганни, За Рудкою, За могилою, Додатки, Карташі, Каливузи, Василева долина, Під ланом і За гостинцем; з північної сторони -— Коло Червоних воріт, Під лісом, Корчівка; з західної — Могилки, Сокольницьке, Межи дорогами, Сухий горб, Від Косова, За цісарською, Ставки і віддалені на приблизно 10 км від села, недалеко границі бучацького повіту — Синожита.
    Назва села та головних його родів. Існують різні здогади й перекази про назву села Звиняча. О. С. Фіголь на підставі переказів вважав, що назва ця походить від "дзвонів", нібито дехто з перших оселенців села займався виливанням дзвонів. За іншим переказом цим ремеслом нібито займались ченці звиняцького монастиря, що перейшли туди в 16 стол. з села Уторників на Станіславщині.
Найчисленнішими родами в селі були Гринчишини, Мальовані і Штогрини. Крім них численні роди мали такі прізвища: Панчишин, Фіголь, Бойко, Стефанишин, Боднар, Боднарчук, Грошко, Зінюк, Доскоч, Садовий, Белзюк, Предик, Якимишин, Кузик, Капаць, Градовий, Білявий, Ясінчук, Цимбалістий, Школьний, Штульський, Торончук, Ковальчук, Крайчий, Поліщук, Сиволос, Російський, Панців, Долинний, а в присілку Перейма — Калинович, Мельничук, Дмитраш, Ясінчук і Депутат.
    Передісторичні та історичні пам'ятки села. Спеціальних наукових розкопок в околицях Звиняча не було, а лише принагідні знахідки вказували на те, що цей терен був місцем розвитку передісторичних культур. Польський археолог Б. Януш на підставі знайдених у селі бронзових речей здогадувався, що це було одне з місць культури ранньої доби бронзи. Український археолог Я. Пастернак був тієї думки, що тут розвивалась вже пізньо-трипільська культура енеолітичної доби. Перед першою війною при копанні ями знайдено непошкоджену глиняну посудину, яку І. Галущинськии передав до Музею НТШ у Львові. Я. Пастернак описав цю знахідку, як припасову посудину типу "Кравзенґефес" ранньо-слов'янської доби (пор. його Археологія України, Торонто, 1961, ст. 224, 532-533 І карта ч. IV). Крім цих описаних знахідок у селі при різних нагодах знаходжено старі монети, що їх звали "грициками". Поля на південь, що звались "За могилою", знаходились біля високого (коло 6-7 м) і широкого горба. За переказами це була висипана козацька могила. У 1930-их роках через цю могилу простягалася вже орна рілля. Селяни виорювали з неї частини шабель, на яких не звертали уваги; тому ці знахідки не збереглися. На звиняцьких полях при шляху на захід від села була менша могила, на якій стояв кам'яний так званий Павелків хрест. На городі Степана Мальованого (Кривого) на Юзефівці була також могила. Знову ж, при вирівнянні обійстя син Степана, Василь Мальований, натрапив на купу кам'яних плит, якими вимостив своє подвір'я. Опісля здогадувались, що груба верства цих плит лежала на давній гробниці, до якої цей господар у часі своєї праці не добувся. У 1905-06 рр. при будові дороги було натраплено на великий склеплений тунель між церквою і забудованнями фільварку Мисловського; його засипано, бо знахідкою ніхто не цікавився.
    До історичних пам'яток Звиняча слід зарахувати також 5 цвинтарів в околиці села. Найстарший із них був у так званому Ксєнджому саді. Всі кам'яні хрести на ньому позападались по рамена в землю. Написи на них вказували на XVII і початок XVIII ст. Інший цвинтар був на церковному полі недалеко парохіяльних забудовань; він датувався XVIII і першою половиною XIX ст. На ньому був похоронений один з парохів Звиняча, о. Василь Левицький. Коло цього цвинтаря знаходився третій з могилами головно з другої половини XIX ст. Між ними була могила о. Миколи Волинського. В сусідстві цих двох цвинтарів міститься найновіший і найбільший цвинтар. Тут також спочивають два парохи Звиняча, о. Микола Галущинський і о. Михайло Грималюк. Південна частина цього цвинтаря належить до старших кладовищ села. В цій частині в першій половині XIX ст. була побудована мурована каплиця з криптою, в якій були похоронені члени родини Мисловських. Зовсім на окремому місці у "Василевій долині" був цвинтар, на якому похоронено померлих від епідемії плямистого тифу в роки першої світової війни.
З часів панщини залишилась у селі пам'ятка під назвою "Червоні ворота". Було це місце біля фільварку Мисловського, при дорозі, що вела із Звиняча через річку Перейму до Будзанова, на якому стояв досить великий камінь, званий "бабою". За переказами, на цьому камені карали батогами селян, що провинились перед дідичем. Від слідів крови, що були наслідком побиття, названо це місце "Червоними ворітьми." Дальшою пам'яткою з тих часів був залізний хрест на гранітовій підставі, що стояв на горбі при дорозі між церквою і читальнею; цей "хрест долі" поставили селяни на пам'ять знесення панщини в 1843 р. В 1964 цей хрест перенесли біля церкви, а на його місці споруджено пам'ятник Г. Шевченкові. До пам'яток села слід ще зарахувати: кам'яний хрест при битій дорозі ("цісарській") на городі Антона Гарасимовича; Синій хрест (кам'яний);
; фігуру св. Анни, що стояла при цій самій дорозі ближче села Білого Потока, з польським написом (мабуть фундація дідичів). При дорозі із Звиняча до Бичківців стояла давня фігура св. Івана "Ян" з польськими написами. З нею були зв'язані різні перекази серед населення Звиняча та довколишніх сіл про те, що прохожих опівночі коло цієї фігури переходить "нечиста сила". На роздоріжжі недалеко цвинтарів стояла фігура Матері Божої з написом "Царубоцтво села Звиняча, 1905". На Юзефівці при дорозі, на подвір'ю Семена Торончука, була капличка з фігурою Матері Божої. Той сам Торончук уфундував також високий хрест з білого каменю на оболоні в західному кінці села. Були також кам'яні хрести при "ксєнджій" та "жидівській" криницях. Одною з найновіших пам'яток села була збудована біля церкви в 1942 р. висока мурована могила борцям за волю України, на якій стояв 20-метровий кований із заліза хрест; большевики розрили її в 1944 р.
    Перед Другою Світовою війною над історією Звиняча працював його уродженець, о. Іван Панчишин, збираючи довгий час матеріяли та писані документи і записуючи перекази, що залишились у пам'яті найстарших у селі людей. В цій праці помагали йому також о. Степан Фіґоль І теолог Федір Панчишин, а служив йому своїми порадами й джерелами історик о. Теофіл Коструба. Одначе всі ці матеріяли пропали в часі війни; з них залишились лише скупі виписки. На їх основі можна твердити, що на початку XVIII ст. Звиняч вже був досить густо заселений, маючи дві церкви. Одна з них (мабуть дерев'яна) — св. Параскевії була церквою манастиря оо. Василіян, що знаходився у східній частині села, на досить високій, залісненій і неприступній горі (званій Кутом)  на правому березі р. Серет. Ігуменом монастиря на початку XVIII ст. був ієромонах Никифор Сколкин, що титулувався "Намісник Катедри Львовской, Ігумен обителі святой Звиняшской". В 1705 р. подарував він для церкви книгу Трифологіон. Пізніше, в 1725 р. ієромонах Йоан Балко, що був "Намісником на ген час святаго монастира Звиняцкого", подарував для монастирської церкви Трійодь, яку відкупив від настоятеля монастиря в Янові, заплативши за неї "червоного золотого і корову з телятем". Інший настоятель звиняцького манастиря, ієромонах Ілля Ласенецький у 1734 р. подарував для монастирського храму св. Параскевії Трійодь Цвітную, яку купив за "золотих польських 7". Під цим роком згадується також, що свого роду протектором монастиря був дідич Муравський, власник посілости на східному березі Серета, званої опісля Муравщиною.
    В тих часах існувала в селі друга дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована, мабуть, коло цвинтаря у "Ксєнджім саді". В 1712 р. місцевий господар, Петро Осадца, із своєю жінкою Аннога подарували для цієї церкви Літургікон, виданий Львівською Ставропігією з 1691 р., тобто поправлене видання Літургікону митр. Петра Могили з 1639 р., про що згадується в передмові до цієї книги. Заплатили Осадци за цю книгу золотих двадцять "за держави короля Августа, за держави пана Антоніна Шинявського."
    Подальша інформація вказує, що в тому часі у Звинячі було троє дідичів: Муравський, Шинявський і Мисловський. Їхні посідання були відносно невеликі і тому багатії Потоцькі, що були тоді власниками довколишніх сіл, називали їх "підпанками". Пізніше Мисловський відкупив від двох перших їхні маєтності.
    Звиняцький монастир проіснував до 1785 р, і тоді за реформи австрійського цісаря Йосифа II був зліквідований, а його ченці, за переказами, перейшли до василіянського монастиря в Улашківцях, передавши частину богослужебних книг із храму св. Параскевії до згаданої сільської церкви Різдва Пр. Богородиці, яка в свою чергу діяла до 1790-их років. Тим часом поселення і з ним центр села посунулись далі на захід, де в 1792 р. за допомогою дідички Катерини Мисловської було закінчено будову мурованої церкви Вознесіння Господнього, до якої перейшло майно, включно з богослужебними книгами, з попередньої церкви. ІІарохом Звиняча в тому часі, за переказами, був о. Н. Лисинецький. Ця церква простояла 120 років, тобто до 1912 р., і в тому періоді обслуговували її крім згаданого такі парохи Звиняча: о. Василь Левицький ( нар. 1797, свяч. 1820, пом. після 1853), о. Микола Волинський (нар. 1829. свяч. 1852, пом. після 1874) та о. Микола Галущинський (нар. 1852, свяч. 1877, пом. 1923). З останнім зв'язаний найдовший період історії церкви.
    Разом із місцем під будову церкви дідичка Катерина Мисловська подарувала для дзвіниці стару масивну будівлю, яка в формі оборонної фортечної споруди служила, мабуть, в XVII і XVIII ст. за вартівню маєтностей Мисловських. В 1936 р. її розібрано і на іншому місці побудовано одностінну дзвіницю з трьома отворами. У 1904 р. дідич Йосиф Мисловський побудував на своєму полі біля фільварку мурований римо-католицький костел, який насправді служив за гробницю його родини (у 1960-х роках його перероблено на паровий млин). Через малу кількість вірних цей костел не мав свого священика і дуже рідко відправляли в ньому богослуження римо-католицькі священики з Будзанова, або Вербівця. В 1912 р. попередню церкву розібрано і на її місці почато будову мурованої церкви в барокковому стилі, яку взагальному закінчено ще за життя о. М. Галущинського в 1921 р. В роки будови нової церкви село користало із згаданого костела, який і так майже завжди стояв пусткою. Продовжуючи традицію попередніх церков, село святкувало два празники в році: Вознесіння Господнього і Різдва Пресв. Богородиці (чи, як у селі казали, "другої Матки Божої"), і в новій церкві, що мала коло 1500 стоячих та 100 сидячих, місць, був головний запрестольний образ Вознесіння Господнього, а за ним схований образ Матері Божої з Ісусом на рухах, який в половині кожної Служби Божої відкривали, зсуваючи перший ручним двигуном.
    Після смерті о. Галущинського деякий час обслуговував звиняцьку парохію о. Романовський із сусіднього села Бичківців, а в 1924 р. парохом села став о. Михайло Ганкевич (нар. 1875, свяч. 1902, пом. 1947 в Інгольштадті, Німеччина), за якого доведено до кінця всю працю, зв'язану з будовою та устаткуванням нової церкви. Коли в 1935 р. о. Ганкевич став парохом села Білквинців, бучацького повіту, до Звиняча прибув о. Нестор Погорецький з недалекого села Скородинців. За нього розмальовано церкву всередині і побудовано стилевий балькон для дітей та хори, де висів портрет о. Галущинського як найвизначнішого пароха в історії села. У 1938 р. на місце о. Погорецького парохом Звиняча став о. Михайло Грималюк, що був духовним провідником села в часі всіх лихоліть, почавши Другою Світовою війною. Помер він у Тернополі 1963 р., після чого його тіло перевезено до Звиняча і похоронено на місцевому цвинтарі.
    До звиняцької парохії належало сусіднє село Скомороше, теребовельського повіту, в якому була мурована церква Воздвиження Чесного Хреста, побудована в 1849 р. У 1931 р. Скоромоше нараховувало 480 мешканців, з того одна четверта були латинники.
    Господарсько-економічний розвиток села. Взагалі мешканці Звиняча займались рільництвом. В переважній більшості були це середняки, малоземельні і лише одиниці мали більше ніж 20 моргів поля; також мало було безземельних. Останні займались головно ремеслом, або працювали на місцевих фільварках, каменоломнях та лісах дідичів. Головний фільварок Мисловського містився в північній частині села, де крім господарських будівель був великий сад і парк, в якому стояв його поверховий палац, побудований у ренесансовому стилі. Фільварок гр. Рея був віддалений на один кілометр на захід від села. Окремо від фільварку, під Великим лісом знаходились забудовання для адміністратора цієї посілости. Під час большевидької окупації 1939 р. у фільварку Мисловського містився колгосп, а в фільварку Рея радгосп. У 1950-их роках їх зруйновано, а колгоспні приміщення побудовано у Василевій долині, на південь від села. Посілість Баворовського, що звалась Антонівкою, була положена близько присілка Перейми у віддалі двох кілометрів на північ від села. Після першої війни цей дідич розпарцелював своє майно і в цьому процесі населення Звиняча, Скомороша та Перейми закупило більшу частину його поля. У 1920-их і ранніх 30-их роках спадкоємці Мисловського розпарцелювалн два малі фільварки поміж місцевим населенням без різниці національности та релігійного визнання. В половині 30-их років розпарцельовано пайку ще одного із спадкоємців цього дідича, але під натиском політики польського режиму в цій парцеляції першість купувати землю мали поляки й латинники, а для українців був дуже обмежений доступ до неї. Взагалі під час усіх парцеляцій, село набуло коло 700 моргів поля. В часі останньої з них до села прибуло чотири родини колоністів; три з них — поляки, а одна родина свідомих українців, що купила землю, скориставши із свого далекого родинного пов'язання з латинянками.
    До звиняцької парохії перед першою війною належало 162 морги поля. На прицерковній садибі крім господарських забудовань був великий сад, а якому стояв новий мурований 10-кімнатний дім священика, що його збудував о. Галушинський. Біля цього дому була ще стара мурована трьохкімнатна хата; у ній довгий час приміщувалась частина кляс "Рідної Школи". В першій половині 1930-их років було розпарцельовано поміж місцеве населення також кілька десятків моргів церковного поля. Крім орного поля заможніші селяни мали і по кілька моргів лісу.
    В околиці села було кілька каменоломень. У Великому лісі, над річкою Переймою була велика каменоломня червоного каменю (власність дідича Рея), який вивозився до Польщі. На схід від нього, по обох боках річки Перейми була інша каменоломня сірого каменю, частина якого була власністю селян Звиняча. Камінь із цієї каменоломні власники продавали на різні будови в довколишніх селах. Перед першою війною було знайдено поклади сірого граніту в середині села; тут відкрито каменоломню і видобуто камінь на будову церкви (1912-1921 рр.). Опісля її закрито, бо дальші поклади каменю входили під забудовання господарів. При кінці східної частини села, біля Серету була також копальня глини, лише для потреб села, з чого й місце це називалось Глиниськами, що було громадською власністю.
    Від початків XIX ст. в селі була велика ґуральня (власн. дідича Мисловського). Спочатку її будинок містився в середині села, над потоком, а опісля його розібрано й побудовано нову ґуральню біля фільварку, куди спроваджувано воду із звиняцького потоку спеціяльно спорудженою турбіною. За радянської влади в 1950-их роках цю ґуральню розвалено і на її місці побудовано автобусову станцію. На початку ХХ століття у дворі Мисловського засновано килимарню вовняних килимів, що в часі першої війни перестала існувати.
    Одним із головних занять населення Звиняча поза рільництвом у давніх часах був випас овець і разом з ним кушнірство. За переказами, цим ремеслом займалися головно предки роду Штогринів; деяких з їхніх нащадків ще до нових часів звали "кушнірами", незважаючи на те, що з цього промислу не осталось ні сліду. Здавна в селі було досить розвинене млинарство; три однокамінні водяні млини, що їх рухав місцевий потік, були власністю господарів Олекси Панчишина, Степана Цимбалістого та дідича Мисловського, який звичайно винаймав його місцевим людям. В першій половині 1930-их років збудовано над Серетом турбіновий млин на одну пару вальшв і два камені, що був власністю спілки, до якої належали — українець Григорій Бріль і два поляки; всі вони переїхали до Звиняча з Грималівщини. Крім цих було ще два малі млини для виготовлення круп. Над річкою Переймою були ще інші три однокамінні водяні млини Мисловського, що їх у різні часи винаймали українці — Михайло Ясінчук, Микола Дмитраш і Дмитро Мельничук. Більшим промисловим підприємством у селі була цегельня, що її заснувала спілка селян у другій половині 1930-их років і в якій постійно працювало коло 20 осіб під час літніх сезонів. Інші сільські спілки були власниками трьох моторових молотилок, що обслуговували не лише Звиняч, але й сусідні села. В селі була також олійня на дві печі, з якої користали мешканці Звнняча га довколишніх сіл, головно Скомороша й Бичківців.
Із сільських ремісників, що цілоденно займались своїм ремеслом і мали власні верстати праці, у 1920-их і 30-их роках працювали: два ткачі, що виробляли конопляне і лляне полотно; два римарі, що робили й направляли упряж для коней; три ковалі; один механік ("монтир"), що направляв молотилки, керати (кінні коловороти), машини до шиття тощо; три стельмахи і чотири столярі; двох із них, Степан Мудрий і Микола Градовий, відбули спеціальні столярські курси і спеціалізувались у виробі хатніх меблів та в різьбі рамок до картин, касеток тощо; чотири кравці — двох із них, Іван Галамбець та Петро Мальований закінчили кравецькі курси і провадили свої верстати, навчаючи по кількох челядників; п'ять шевців — між ними Іван Казимерчук працював разом із челядниками, а Іван Сенишин крім свого верстату провадив ще й крамницю із шкірою. Крім цих були також мулярі, будівничі тощо.
    Перед першою війною в селі були три жидівські корчми; одна з них у середині села мала ще й спеціальні пивниці на більший склад алькогольних напитків, руїни яких залишились до наших часів. Крім них була ще одна корчма в полі за селом, в якій селяни платили за горілку на весні збіжжям, а в часі жнив снопами. Всі вони перестали існувати в роки першої війни.
За найстаршу економічно-допомогову інституцію села треба уважати збіжевий шпихлір, що існував при місцевій читальні товариства "Просвіти" при кінці XIX й на початку XX століть. З цього шпихліра на весні (під час т.зв. переднівка) випозичували збіжжя тим, що потребували, або допомагали в часі посухи та неврожаю.
    Кооператива "Будучність" була заснована у Звинячі 1921 р. і розміщувалась у власному домі при читальні. Крім неї в селі була ще й приватна крамниця, що її власником був українець Михайло Зінюк. До 1930-их років існували в селі ще шість жидівських крамниць із мішаними товарами. Згодом, одначе, кооператива приєднала до себе майже всіх покупців села і відкрила ще дві свої філії, побудувавши для одної з них власний будинок. У зв'язку з цим жидівські крамниці не могли видержати конкуренції і мусіли самі зліквідуватись, а їхні власники переключились на рільництво.
    Крім того існувала в селі шадничо-кредитова кооператива "Будучність", що була заснована ще перед першою війною на системі Райфайзена, а звалась тоді популярно "Райфазинка".
    В першій половині 1930-их років окрема спілка селян заснувала в селі молочарню, що містилася в домі Дмитра Мальованого аж до другої війни. До піднесення господарського розвитку села дуже причинилась діяльність місцевого відділу т-ва "Сільський Господар", що був власником сівалки та машин до чищення збіжжя (змійки, трієра тощо), якими допомагав селянам. В 1935-36 рр. заходами відділу було зорганізовано курси садівництва та бджільництва, на яких інструктором був Струк із Чорткова. Крім цього у 30-их роках при гуртку Вишколу Хліборобської Молоді відбувались курси садівництва, городництва та шовківництва, що їх провадили інструктори з Чорткова й Білобожниці (між ними П. Боднар. який в 1940 р. загинув). У І937-38 рр. звиняцький відділ "Сільського Господаря" організував зимовою порою "суботні вечори", на яких більш досвідчені господарі давали поради щодо поодиноких ділянок рільництва й господарства. Дискусії цих вечорів проводили: Степан Предик — пасічництво; Василь Зінюк — подвійний збір у році з одної ниви; Микола Лизак — гноїння поля; Михайло Штогрин — сіяння озимини та ярини сівалкою і руками; Дмитро Мальований — молочарня та її користь.
     Коли в другій половині свого панування польський режим обмежив для українців право купувати землю, тоді населення Звиняча почало масово закладати пасіки, сади, плантації шовковиці та поширювати вже існуючі плантації тютюну, а декотрі з селян засновували власні крамниці в містах. Так, наприклад, Василь Панчишин, Іван Предик та Іван Гринчишин відкрили крамниці з матерією, взуттям та готовим вбранням у сусідньому містечку Будзанові, що діяли до приходу большевиків.
    Освітньо-громадська праця. В селі існувала народна школа від половини XIX ст., шо спершу містилась у громадській канцелярії, а опісля у власному мурованому будинку біля церкви, побудованому в другій половині XIX ст. За часів володіння Австрії була вона 2-класною з українською мовою навчання. До першої війни вчителями школи були переважно українці, між ними: Корнелій Марковський (керівник школи) і його жінка, М. Шевчук і Дмитро Гаврилюк, який опісля став керівником школи. В часі польської окупації школу змінено на утраквістичну. Керівником її весь час був один із найбагатших у селі поляк Е. Дрелюховський, і вчителювали тут переважно поляки. Мовою навчання з школі була фактично польська мова, не зважаючи на те, що село кількакратно робило заходи для проведення навчання українською мовою. У 1936 р. після відкриття "Рідної Школи" вчителював у цій школі також українець Михайло Карач. З приходом большевиків у 1939 р. цю народну школу перемінено на 8-класну в системі десятилітки, а під час німецької окупації — у 7-класну. В останньому періоді учителями її були між іншими Михайло Лисак (керівник), Ярослав Гордовський і Микола Зубик.
    В 1928 р. при сприянні місцевого кружка "Рідної Школи" засновано в селі українську приватну народну школу, яка опісля перетворилась у 6-класну. Розміщувалась вона в сільських хатах, передусім у домі Василя Зінюка та в різних часах у хатах Йосифа Зубика, Миколи Капаця, Петра Мальованого (Лепети) і в парохіяльнім домі. Керівником школи весь час її існування був Михайло Цєнкий, а учителями в різних часах були: Марта і Слава Ганкевичі (дочки о. Ганкевича), Т. Чайковська, Марія Ребець, Михайло Сохацький, Михайло Карач, Михайло Ванджарук та інші. У 1935 р. польська влада закрила цю школу, але кружок "Рідної Школи" провадив свою діяльність до 1939 р., організуючи передусім дитячі садки в часи літніх сезонів, що приміщувались звичайно в парохіяльнім домі.
    Читальню т-ва "Просвіти" а селі засновано ще 1886 р. Опісля збудовано в середині села власний мурований будинок. За часів Австрії крім шпихліра й щадничо-кредитової кооперативи існували ще Братство Тверезости й відділ т-ва молоді "Січ", що його зорганізував і деякий час очолював син о. Галущинського, д-р Микола Галущинський. Під час польської окупації в приміщенні читальні крім відділу т-ва "Сільський Господар" й гуртка Вишколу Хлібо¬робської Молоді працювали: т-во "Луг", відділ "Союзу Українок", який зимовою порою організував у приміщеннях парохіяльного дому курси варення й шиття, аматорський гурток, що його у 1920-их роках зорганізував М. Цєнкий, а опісля керували ним Степан Боднарчук і Степан Ґрошко, і хор, яким у різних часах керували Василь Белзюк, Іван Боднарчук та Михайло Бойко. У 1930-их роках, головно літньою порою, майже щороку підготовляв із цим хором спеціальний концерт "обжинок" Микола Зінюк, перебуваючи в селі на вакаціях. При кінці 30-их років М. Бойко зорганізував також струнну оркестру. Останні три організації виступали із своїми імпрезами не лише в селі, але роз'їзджали з ними по довколишніх селах. До Звиняча часто заїзджали переїзні хорові й театральні групи: у 20-их роках виступав тут відомий хор Дмитра Котка, а в 30-их театральні групи Когутяка, Стадниківної, Кулика та інші.
    Крім організацій, що існували при читальні, працювали також церковні організації. З них слід згадати Сестринство, Апостольство молитви, Свічкове братство і братства дівчат та хлопців.
    З польських організацій існувала в селі за Польщі лише клітина "Стшельца", шо зорганізувалась у 1933 р. при місцевій станиці поліції (постерунку), нараховуючи коло 10 членів, що рекрутувались головно із зайшлих поляків, які працювали на фільварках. Спочатку вони поводились досить зухвало, але опісля їхня поведінка стала смирнішою, а причиною цього слід, мабуть, уважати їхній страх перед небажаними наслідками цієї зухвалости з боку місцевого, зорганізованого в "Лузі", парубоцтва. В 1937 р. ця клітина сама зліквідувалась.
    При читальні існувала досить велика бібліотека, що її основою була книгозбірня о. М. Галущинського, яку він подарував для користування села. В дальшій розбудові цієї бібліотеки багато допоміг найстарший син о. Галущинського, проф. Михайло Галущинський, даруючи помітне число своїх книжок. Крім цього до бібліотеки приходили періодичні видання Самоосвіти й
Дешевої книжки і газети: Свобода, опісля Діло, Батьківщина і Сільський Господар та журнал Жіноча Доля. Селяни передплачували (заможніші самі, а бідніші — по три-чотири спільно) часописи Народну Справу, Нове Село і Громадський Голос, а одиниці, особливо учителі "Рідної Школи" — Наш Прапор і Комар. У 1930-их роках діяльність читальні та організацій при ній розгорнулась досить широко, тому її старе приміщення виявилось тісним. Тому в 1935 р. приступлено до будови нового більшого будинку на тому самому місці. Не зважаючи на пресію чортківського Староства, цю будову закінчено в 1937 р. В новому будинку містилась велика заля читальні, яка одночасно служила для різних імпрез, та приміщення для центральної крамниці кооперативи з великим підвалом. Після закінчення будови залу читальні та її сцену розмалював Василь Крисак, що у 1938 р. виїхав до Канади,
    Звинячани посилали своїх дітей за часів Австрії і головно за Польщі до гімназій та вчительських семінарій у Чорткові, Станиславові, Коломиї, Тернополі й Перемишлі і коло десятка з них опісля закінчили вищі студії.
    Політичне життя. За часів австрійського володіння село під проводом свого пароха стояло одностайно на національних позиціях, піддержуючи під час виборів кандидатів на послів з Української Націонал-Демократичної Партії (одиниці голосували на кандидатів з Української Радикальної Партії). Виразником політики цієї партії був сам о. Галущинський, що кандидував кількакратно в 1880-их і 90-их роках до Державної Ради в Відні та Галицького Сейму. В 1919 р. він був одним з ініціаторів реорганізації цієї партії на Українську Трудову Партію (попередницю УНДО) і до смерти залишився членом її Ширшого Народного Комітету (пор. Народний Ілюстрований Календар т-ва "Просвіти", річ. 47, ст. 88). Національна свідомість населення Звиняча виявилась передусім у тому, що при творенні української держави в 1918 р. з села зголосилося коло 250 добровольців (молодих і старших) до УСС і української армії, між ними багато й таких, що, не вертаючись додому, перейшли просто з австрійської до української армії. Вісімнадцять із них полягли в боях; між ними підхорунжий Василь Мальований, що згинув 3 вересня 1916 р. під Лисонею, в пам'ять якого поет Роман Купчинський створив пісню "Заквітчали дівчатонька" (пор. Великий співанник Червоної Калини за ред. 3. Лиська, Львів, 1937). Крім них загинув також вояк УГА Микола Садовий, якого в нелюдський спосіб замучили поляки, коли він у 1918 р. був на відпустці з селі.

Першим політичним в'язнем польських тюрем із Звиняча був абсольвент тернопільської гімназії, підстаршина УГА та член українського уряду в Чорткові, Стефан Фіґоль (пізніше греко-кат. священик), який провів також проголошення самостійності України в селі. Арештовано його двічі в 1921-22 рр. за участь у проводі чортківського повіту та за роззброювання поляків під час української влади. В часі другого 6-місячного ув'язнення в Чорткові загрожувала йому кара смерти, від якої врятував його адвокат д-р Мелітон Видрак. Третій раз арештовано С. Фіґоля, як студента медицини в українському потаєному університеті у Львові разом з його товаришем і односельчанином, також студентом медицини в тому ж університеті (пізніше гр. кат. священиком) Іваном Панчишином. Одначе через брак доказів вини по кількох місяцях ув'язнення їх звільнено. В 1922 р. польська поліція арештувала під закидом роззброювання поляків в с. Білому в часі самостійности України Степана Крайчого (Крупчака), що після виходу з тюрми виїхав до Канади.
    Зберігаючи традицію освітньо-політичної діяльности в селі роду Галущинських, звинячани загалом у 1920-их роках були прихильниками політики УНДО і голосували під час виборів за листою цієї партії. Знову ж ряд колишніх УСС-ів та вояків УГА були прихильниками дій УВО, але окремої клітини не творили. Крім цього в селі було кілька родин радикалів. Щойно 1930-ий рік і особливо польська "пацифікація" привели кардинальний зворот у політичній думці звинячан. Про самий наїзд польської пацифікаційної жандармерії на село провідні селяни довідались заздалегідь І змогли сховати головну частину бібліотеки і самі скритись, тому ніхто з них поза малими виїмками фізично не потерпів. Потерпіло лише майно пароха о. М. Ганкевича, керівника "Рідної Школи" М. Цєнкого, читальні (знищено всі картини та решту бібліотеки), кооперативи (при чому побито крамара) і господарів Михайла Штогрина та Степана Предика. Події пацифікації були безпосереднім стимулом до пожвавлення підпільного руху в селі. Ними й можна датувати початок організованих клітин УВО-ОУН у Звинячі, до яких спочатку належали лише вибрані одиниці. На початку жовтня 1932 р. місцева клітина ОУН розкинула була летючки, мабуть, у зв'язку з процесом членів УВО-ОУН у Чорткові. Знов удосвіта 22 грудня І932. р., у день страти Біласа й Данилишина, в селі дзонили дзвони. В червні 1933 р. відбувся перший арешт членів звиняцької клітини ОУН. Ув'язнені були: Іван Школьний (крамар кооперативи), Микола Фіголь, Василь Гринчишин, Василь Якимишин і Василь Дерев'янко. Під час слідства в сільській станиці поліції, яке переводила тайна поліція з Чорткова та місцеві поліціянти (з останніх найбільшою жорстокістю відзначився Т. Турецький), найтяжче тортуровано Фіґоля і Гринчишина. Судовий процес над усіма відбувся 22-24 січня 1934 р. в. Чорткові, в якому засуджено І. Школьного на півтора року, а всіх інших по 6 місяців в'язниці. Боронили їх чортківські адвокати: Іван Гринчишин, Михайло Росляк, Володимир Електорович та Іван Хичій. Після виходу цих звинячан з тюрми клітина ОУН в селі значно зросла. Перед початком польсько-німецької війни М. Фіголь, С. Гринчишин і В. Дерев'янко були знову арештовані й заслані до Берези Картузької, звідкіля вернулися з початком большевицької окупації. На початку німецько-большевицької війни Фіґоля і Дерев'янка забрано до червоної армії, де вони й пропали (ходили вістки, що їх скоро після мобілізації розстріляли). В. Гринчишин зумів уникнути цієї мобілізації і з приходом німців очолив революційний провід села.
    У 1938 р. арештовано в Чорткові Миколу Зубика, учня 4 кл. (нового типу) чортківської гімназії, за приналежність до ОУН (разом з ним ув'язнено ще двох учнів тієї самої кляси: Степана Вороха та Івана Запоточного; обидва не із Звиняча). Після 6-місячного ув'язнення Зубика звільнено від вини й кари. Боронив його, здається, адвокат В. Електорович.
    Незабаром після приходу до Чортківщини большевиків НКВД почало виловлювати тих, що були політичними в'язнями польських тюрем. Тоді М. Зубик пішов у підпілля. З цієї причини большевики вивезли його родину на Сибір. У цьому самому часі вивезено також родини гайового Скомороського ліса Ґейни і адміністратора фільварку Мисловського Прокопова (останній спольщений українець). По приході німців М. Зубик, вийшовши з підпілля, вернувся до гімназії і закінчив її в 1942 р., після чого віддався всеціло праці в селі, як учитель місцевої народної школи та культурний діяч. Загинув він в УПА десь у пізніх 40-их роках.
    Від 1938 до 1944 р. клітина ОУН в селі розвинула досить широку діяльність, вербуючи у свої ряди не лише свідому молодь, а й старших селян. В липні 1941 р. в селі урочисто проголошено відновлення української державности з участю представників із Чорткова.
    Еміграція з села. Еміграція із Звиняча почалась ще на початку ХХ століття і продовжувалася з різними перервами аж до 1938 р. Найбільше звинячан виїхали до Канади, головно до Алберти й Манітоби, менше до США. Між ними виїхали такі родини як: Фіголі, Якимишини, Гринчишини, Штогрини, Мельничуки, Панчишини, Вагани, Крисаки, Сиволоси, Панцеви. Спершу часто виїжджали самі чоловіки, Ідо, заробивши трохи грошей, спроваджували на нове місце оселення свої родини, або самі вертались із заробленими грішми додому і, користаючи з парцеляцій маєтків місцевих дідичів, поширювали свої господарства та відбудовували їх. До останніх належали такі особи, як: Петро Мальований (Лепета), Микола Низах, Іван Крисак (Плютів), Іван Крайчий (Мазур), Семен Ільчишин, Аксентій Панщів, Антін Галамбець, Дмитро Рудко і Василь Дмитраш із присілка Перейми. Виїхали також деякі родини до Арґентини та Бразілії і декілька родин до Боснії (між ними родина Павла Депутата). Ті, що виїхали до заокеанських країн, часто помагали своїм родинам у селі, а деякі з них допомагали фінансово цілій громаді. До таких свідомих одиниць слід передусім зарахувати Василя Мельничука, який чимало причинився до успішного закінчення будови нового приміщення читальні "Просвіти" й кооперативи у Звинячі 1935-37 рр., зібравши між українцями в США й Канаді 125 дол. на цю ціль. До зібрання цих фондів причинились у великій мірі такі свідомі громадяни: М. Ганищ, І. Мельник, А. Рейтар, П. Борис, М. Пахолюк, І. Довгань і М. Мороз.
    Цим і багатьом незгаданим особам село завдячувало свій всебічний ріст, здобуваючи собі визначне місце між селами Галичини, що стверджено в календарі т-ва "Просвіти" (річ. 47, ст. 88) словами: "село Звиняч належить до найліпше зорганізованих і освічених не лише в Чортківшині, але також і в краю."

♦ ♦ ♦

Скомороше
сл. і музика М. С. Гринчишин

Приїжджайте до нас на весні
Коли все навкруги розцвітає.
Вас привітно зустріне село.
Що в вишневім цвіту потопає.
Приспів:
В Скоморошу, як і всюди Вас зустрінуть добрі люди.
Бо село моє хороше -Скомороше, Скомороше.
Приїжджайте і влітку до нас,
Коли сонечко ласкаво гріє.
Вас привітно зустріне Серет
І той ліс, що кругом зеленіє.
Приспів.
Не в одному я місті бував.
Скрізь живуть у нас люди хороші,
Та ніколи я не забував
Своє рідне село Скомороше.
Приспів.

    У долонях зелених пагорбів красується одне з найвіддаленіших та наймальовничіших сіл району. Село з мелодійною та загадковою назвою – Скомороше.
Площа села 143.77 га. На 01. 01. 2009 року у селі проживало 265 чол.
Перша згадка 1508 рік. У 1549 р. король Сигізмунд Август дозволив дружині воєначальника Я. Будзановського Катерині перейменувати дідичне село Скоморохи на місто Буданів. Проте Скоморохи залишилися, а Буданів розбудувався трохи далі на північ.
    Є дві версії, щодо назви села. Згідно першої назва села походить від назви музикантів Скоморох , які поселилися на березі річки Серет і таким чином утворилося село. Якщо правдива друга версія,то село заснував пан Скоморось, або інший варіант Скоморовський від прізвища якого і походить назва села. Жителі села Буданів і в даний час кажуть на людей з Скомороше - Скоморовські. Здавна тут люди займалися землеробством, але грунти тут здебільшого глинясті та не давали високих врожаїв. Від цього можемо знати, що люди не були заможними. Перекази старожилів кажуть про те, що перші поселення були над рікою від села Буданів, а на пагорбі, де в даний час церква був цвинтар, мабуть від нього залишився хрест, який стоїть на церковному подвір'ї.
    У 1989 році, коли проводилися на церковному подвір'ї ремонтні роботи, було викопано череп людини. Як розповів очевидець того, то людський череп був більшим, ніж у звичайної людини нашого часу. А з переказів знаємо, коли копали фундамент на церкву, то викопувала людські кістки більших розмірів, ніж вони мали бути насправді. Жартома казали, що то були «Люди-велетні». Село належало до Теребовлянського повіту і було під керівництвом панів, які жили в Буданові. Так під керівництвом і спонсорством пана (прізвище невідоме) та польського ксьондза Вивюрського почалося будівництво костела. Коли споруда була вимурована по вікна за браком коштів будівництво припинилося. Тоді сільська громада домовилася з паном про передачу цього недобудованого храму громаді, щоб добудувати його і зробити церкву. За певну плату (віддали частину землі) громада села завершила будівництво, і у 1849 році 27 вересня було освячено храм Чесного Хреста і д того часу село святкує цю дату з року в рік. Дах церкви був покритий гонтьом (тоненькі дощечки) , на середині даху красувалася велика баня, яку було видно у сусіднє село Вербівці. У 1912 році у селі була велика пожежа, яка знищив пів села. Згорів також і дах церкви, який з часом відремонтували і накрили церкву бляхою, змінивши форму бані. Після того, як громада завершила будівництво храму і вже проводилися богослужіння, поляки разом з ксьондзом Вивюрським хотіли відібрати храм. Одного недільного (святкового ) дня громада поляків з хоругвами і ксьондзом прийшли під церкву в той час, коли у церкві була відправа, щоб так парадно зайти в церкву і відібрати храм для костела. Чуючи з церкви богослужіння поляки радісно рушили до дверей, але на велике їх здивування двері не відчинилися, тому що були закриті зсередини. Про змову поляків хтось взнав і попередив місцевих жителів і тільки закривши церкву зсередини вони не втратили її. Зрозумівши, що церкву неможливо відібрати, поляки мирно відступили. Після цих подій вони організували будівництво костелу. У селі були і є в даний час кар'єри де добували камінь (граніт), але поляки побудували костел святого Людвіка з дерева. Але доля його трагічна - в середині 50-х ролів XX століття, в час атеїзму радянська влада приказала розібрати споруду, а дерево перевести в район - на той час с. Білобожницю.
    Безжальна рука атеїстичного монстра не обминула і церкву. Після розправи над костелом, на початку 1960 року закрили церкву. Церковне майно частково було передане до церкви с. Звиняч (під час пожежі у церкві воно згоріло), і те що вдалося взяти людям, вони зберігали в дома. Після закриття церкви в ній зробили склад кінофільмів, який був до кінця 80-х років XX століття. Закривши церкву радянські чиновники вирішили забрати і церковні дзвони. Приїхавши машиною районні керівники і місцеві комуністи відчепили дзвони. На крики і просьби громади ніхто не реагував. Побачивши безвихідь ситуації Марія Васага запропонувала залишити хоч один дзвін, щоб було чим сповістити село на випадок пожежі чи дзвонити по покійниках. ЇЇ слова
переконали вандалів, був залишений одни дзвін, який довгі роки служив для села. Церква довгі роки стояла закритою, але кожного року на Великодні свята діти на церковному подвір'ї збирались і продовжували прекрасний обряд гаївок, а церковний дзвін раз у раз сповіщав селу про свята.
    04 липня 1989 року після тривалого ремонту та реставрації церква відкрила свої двері для віруючих.
    Коли комуністичні нелюди нищили духовні надбання народу, то не обминули і однієї з найцінніших, найзагадковіших і найсвятішого що було в селі - оберіг села фігуру святого Яна. Після кожного замаху на святиню вона поверталася в село. За часу незалежності вже було не потрібно людям хвилюватися за те, що може статися лихо із святим оберегом. Але, 21 вересня 2006 року село облетіла страшна звістка: «Хтось вкрав фігуру святого Яна»... Жителі села досі моляться і сподіваються, що святий оберіг повернеться в село.
    Щоб серце не краялось від болю, люди вирішили не чекати, коли правоохоронні органи віднайдуть (якщо взагалі віднайдуть) фіґурку, а поставити нову. За ініціативи завідувачки місцевого будинку культури п. Галини Мальованої діти і молодь села пішли в село з колядою - це була перша лепта у відновленні каплички і фіґурки. За фотографіями, які збереглися у жителів села, вдалося майже стовідсоткове відновити - вирізьбити нову фіґурку св. Яна.
Далі для побудови нової каплиці люди звернулися за допомогою до п. Василя Градового, вихідця села, а нині директора місцевого ПАП «Дзвін», котрий, як і всі мешканці села, з болем і сумом переживав цю велику трагедію.
Радості не було меж, коли 30 серпня громади двох церков УГКЦ і УАПЦ процесійно зустрілися біля нової каплички на честь св. Яна (так її називають люди), щоб її освятити. І полинула молитва до небес. Зі сльозами радості дякували всі за такий чудовий, дарований Богом день. По відправі всіх благословили священики - о. Іван Чайківський (УГКЦ) і о. Михайло Ткачук (УАПЦ), призиваючи Боже благословення на всіх жертводавців і будівничих, хто хоч якось спричинився до відновлення каплички, просячи прощення для тих, хто вчинив акт вандалізму над святинею. Діти і молодь села під завісу свята поставили святковий концерт.
    Щира подяка найперше п. В.С.Градовому, а в його особі всім небайдужим людям, хто своїми жертвами, працею, порадами, молитвами приклався до відновлення каплички на честь св. Яна, а також всім жителям с. Скомороше і гостям, що прибули на нашу урочистість.
За селом знаходяться три хрести, які залишилися з давніх часів, люди їх підремонтовують і оберігають.
    Приміщення школи побудоване у 1850-60 роках для школи в якій навчання проводилось польською мовою, але й були уроки української мови. Змінювався час, влада, а школа і досі продовжує свою роботу.
    В другій половині 40-х років XX століття у хаті сім'ї Піців, яких розстріляли у власній хаті, було організовано сільський клуб. У 1949 році при клубі була організована бібліотека, яка мала у своєму фонді 50 примірників літератури. Про це свідчить перша інвентарна книга знайдена в архіві бібліотеки. У клубі працювали різні гуртки особливо театральні та фольклорні. У селі були свої сільські народні музики, які грали у клубі танці у неділю і свята, а також на весіллях в своєму селі і сусідніх селах. Маленькі сільські хати в яких містився клуб не відповідали потребам клубу, тому у селі почали будівництво нового приміщення де планувалося розмістити клуб і бібліотеку. У 1968 році нове приміщення культури села на довгі роки відкрило двері для своїх відвідувачів.

Гринчишин Михайло Степанович
Його пісня «Скомороше» стала своєрідним гімном села, його візитівкою сповнений глибокого патріотизму та любові до рідного мальовничого краю. У своїх творах автор прагнув показати доброту людської душі, красу природи. Багато своїх сатиричних мініатюр присвячував різним начальникам та керівникам.

Градовий Василь Степанович
Народився 29 липня 1964 року в с. Скомороше. Директор ПАП «Дзвін» в с. Звиняч. Василь Степанович є талановитим господарем, добрим порадником, дуже розумною і чуйною людиною. Постійно дбає про духовне та культурне життя села. За вагомий вклад у розвиток сільського господарства України нагороджений у 2005 та 2009 рр. високими державними нагородами.