Місцеві ради Росохач Історична довідка

Поміж горбів в тихій низині
Сховалось село України.
Чи від дерев високих і розсохих
Село назвалося Росохач,
Чи назва ця від прізвища є пана –
Загадка по цей час нерозгадана.
Сказали б нам предавнії трепети
Те, що, на жаль, із пам’яті є стерто,
Але їх тепер уже немає
І ми у них нічого не спитаєм.
Навколо облягає ліс віночком,
Тече Серет, немов струмочком,
Поля і луки рваними клаптями
Вриваються пейзажними штрихами.
І мальовнича крапелька Вкраїни
Втішала неньку у сумні години,
Коли мовчали і міста, і села,
Родилась вістка тут весела,
Що воля буде! Гляньте догори!
Он майорять про це вам прапори.
Хто б міг подумати, що це мала іскрина
Запалить колись серце України.
І стане стяг, що небо й сонце носить,
Державним символом колись у високості,
Напевне нам сказали б ті трепети,
Бо це нікому неможливо стерти.
Бо це ніхто не зможе і забути,
Що долі дух витав у цім селі розкутий.
Скільки людей із цього краю
За Україну любу повмирало…
Скількох жага до волі піднімала,
Скількох в Сибір недоля покидала…
І вже репет і тих людей немає,
І далі ліс віночком облягає,
Мовчить Серет, німі поля і луки,
Лиш дух отут лишився той розкутий.


За загальновизнаними даними ще з часів СРСР, перша письмова згадка про село Росохач датується 1785 роком тоді, як є матеріали, що дають підстави перенести цю дату на кілька століть раніше.
Щодо походження назви села, то поширено дві версії. Одна від прізвища його власника, або засновника на прізвище Росохацького, а інші – від старезних, високих і розсохлих дерев, мабуть тополь, які тут росли в прадавні часи понад Серетом. Про три подібних дерева , які росли тут біля колишнього панського двору ще до 70-х років минулого сторіччя, згадує у своєму путівнику «По Чорткову та околицях», виданому в Чорткові 1913 році, Йосип Опацький.
 Найбільше з цих дерев, яке зараз ще дуже пам’ятають тут, звали чомусь репетою. Щоб охопити його стовбур потрібно було не менше пۥяти чоловік. Величезне сухе гілля цих велетнів, яке під силою вітру часто падало на дорогу, загрожуючи подорожнім, і це стало однією з причин для їх знищення. 

Прямуючи шляхом з Чорткова до Ягільниці на 4-х кілометровій відстані, з правого боку ми бачимо дорожній знак, який вказує вліво, на дорогу до села Росохача.
Якщо ми повернемо у цьому напрямку, то даремно намагатимемось знайти його на залісненому виднокраї. Його закривають розміщені на півдорозі до нього господарські приміщення ПАП «Росохацьке», ЗАТ «Агропродукт». Оминувши їх і проїхавши кілометр, ми опинимось над крутим спуском, що врізується обіч скалистої гори, яка зветься Лисою і постає природними воротами до села з північного його заходу.
Якщо зупинитись і вийти на Лису гору, перед нашим зором нарешті відкриється майже повна панорама села, яке заховавшись між горами, зручно вмістилось в широкій долині на обох берегах крутої річки Серету. Зі слів старожилів села , колись повноводна, а нині зміліла річка розрізає село навпіл і тягнеться прямо перед нами на південь до протилежного його краю і зникає за крутим правим схилом перед стрімкою горою, яка зветься Качуровою, і ген видніється перед нами в синій далині.
Зі сходу село закриває Іванова гора. По ній і далі на південь, впираючись боком у Качурову гору тягнеться довгий, відомий з давніх-давен, лісовий масив Галилея, загальною площею 18560га..
 Ліворуч з боку Чорткова та села Угринь, простягається Звіринець – 356га. Праворуч – горбистий та яристий лісовий масив Білавина (850 га.), найвище місце якого Ламанець своїм щовбом прикриває село з південного заходу. 
 Розташоване село за 10 кілометрів від районного центру. До найближчої залізничної станції Ягільниці – 5 км. Сьогодні село з райцентром зв’язують 7 автобусних рейсів. Загальна площа села 3209,9 га. Тут нараховується 635 дворів і 1875 мешканців. В Росохачі функціонує: загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, розрахована на 500 учнів (навчається 300), будинок культури на 500 місць, акушерський пункт, дитячий садок на 50 дітей . В селі діють електромлин , цегельня .


  Найпоширенішими тут прізвищами є Дутка, Безпалько, Павшок, Кравець, Гриців, Говіка, Гульчак. На сьогодні також збереглися десятки вуличних прізвищ, які закріпилися за цілими родинами. Характерними з погляду свого походження є прізвища «Москалеві», «Шведові», «Прусові», які явно виникли внаслідок воєн і іноземної окупації. Мешкають в селі виключно українці. Тоді як ще до 2-ї світової війни тут проживало біля 250 поляків і 50 євреїв. Як одні, так і другі мали свої культові приміщення: поляки – костел, який стоїть зараз посеред села напіврозваленим, мов свідок атеїстично- комуністичного режиму, євреї мали свою «божницю» на вулиці Городищі, в помешканні рабина Хаскеля. Але внаслідок міжетнічних конфліктів і національної політики окупаційних режимів ні поляків, ні євреїв у селі не залишилося.
Основними вулицями села є Вигін, Богацька, Задвір, Омерла, Городище, Заболотівка, Закорчма, Лучки, Заміст. За часів радянської влади, в 60-70 роки минулого століття, була спроба радянізувати вулиці, змінивши їх назви, вже і рішення сільської ради було, але нові назви люди не сприйняли, а на сьогодні вже й забули.
  Посеред села стоїть церква св. Миколая, побудована в 1905 році, а біля церкви дзвіниця з двома дзвонами, хоча розрахована на три. З запису на більшому дзвоні на ім’я «Ольга» видно, що вони відлиті до 950-річчя України – Руси. Щодо найбільшого дзвону «Микола», після якого на дзвіниці залишилася пуста ніша, то його у 2-гу Світову війну, а саме у 1942 році, забрали на потреби фронту німці. На цій церковній території, ще в 30-і роки минулого століття стояла пам’ятка старовини – деревۥяна церква св. Миколая, датована 1784 роком, яка відзначалася яскравим зразком деревۥяної архітектури на Поділлі із західним впливом.
 Оскільки мешканці села на початку 90-х років розділилися на дві релігійні громади УПЦКП і УГКЦ, а на спільне користування однією церквою не змогли домовитись, то в 1995 році громада УГКЦ освятила нову церкву і також назвала іменем св. Миколая.
За часів Австро-Угорщини в селі існував панський двір. Щодо «панського двору», чи іншими словами, фільварку графів Лянцкоронських, який займав значну частину території села, то після вересня 1939 року, коли «впала» Польща і наш край окупувала Червона армія, всі приміщення двору – господарські і житлові - , включаючи і двоповерховий палац, були зруйновані.
В першій половині ХХ століття в Росохачі було споруджено два водяних млини, так званих «Йонів» і «Броників», по імені їх власників. Броників млин припинив своє існування з приходом радянської влади 1939 року. Йонів млин був експропрійований і вже як колгоспний, робив ще до кінця 60-х років. Тепер від цих млинів не залишилося жодного сліду. Після вирівнювання русла Серету зникли навіть гребля і млинівки.
  В кінці ХІХ ст. за часів Австро-Угорської монархії тут почало діяти культурно-просвітнє товариство «Просвіта». В 1890 році відкрито «Читальню», а при ній, в 1899 році створено крамницю. 1907 року засновано патріотичне, спортивне товариство «Сокіл». Діяли тут також такі організації та спілки як «Союз українок», «Рідна школа», «Сільський господар», кредитна спілка «Віра», кооператива «Надія», товариство «Луг». Нелегально діяла в селі і ОУН. Така густа мережа патріотичних організацій свідчить про високий патріотичний рівень свідомості мешканців села.
  За Австрії школа в Росохачі була дворічна, з українською мовою навчання, хоча вчителі за національністю були поляками. Школа розміщувалася в старому мурованому будинку. За польських часів школа була шестирічною. Учительський колектив складався з директора школи та двох вчителів. У кожному класі навчалося від двадцяти до сорока учнів. Навчання проводилось у дві зміни. Не всі батьки мали змогу навчати дітей протягом шести років, тому деякі учні з бідних сімей закінчували лише три класи, а дехто зовсім не навчався. Збереглися свідоцтва про освіту того часу. Зараз наша школа налічує 17 класів.
Географічне розміщення, наближеність лісів сприяли тому, що в період 1-ї і 2-ї світових воєн, тут пролягли і деякий час тривали фронтові лінії. Про це і ще сьогодні свідчать окопи, вириті по краях села і лісу. В навколишніх лісах, зокрема Білавині і Звіринці, в період 40-41 років 2 –ї світової війни, було зосереджено величезні запаси боєприпасів, обмундирування і продовольства Червоної армії. Все це лежало в польових умовах під палатками, а то й під відкритим небом.
Після 22 червня 1941 року частина цих запасів була підірвана і спалена відступаючими більшовиками, а те, що залишилося, розібрали мешканці Росохача і інших сіл, ще до приходу німців.
Зручне розміщення села сприяло також тому, що в часи визвольних змагань 40-х років тут часто зупинялись партизанські загони УПА. А в квітні і травні 1945 року в лісі Галилея відбулися дві битви куреня «Бистрого» за участю сотні Чорноморці, якою командував сотник «Сич», виходець цього села Іван Кульчицький. У битві з військами НКВС тоді з обох боків були жертви, а також збитий літак. Вже за незалежності України мешканці Росохача і Сосулівки на місці цієї битви встановили памۥятний хрест.
В Росохачі під час збройної боротьби перебували такі провідники, як командир самооборони кущового відтинку Чортківського району «Дніпро», (загинув тут в 1945 році), організатор під старшинської школи УПА, сотенний Богдан Чайковський (загинув тут в 1946 році), окружний провідник «Володимир», після смерті якого село отримало підпільну назву «Володимирівка». Перебували тут також провідник молодіжної групи ОУН «Ігор», «Ростислав» - Володимир Наконечний,(загинув у Росохачі 1947 року), районний СБ «Чумак», окружний провідник ОУН «Старий», «Назар» - Олекса Домчук. Також можна припускати, що в цей час серед повстанців тут був сам командир УПА Роман Шухевич, оскільки за спогадами його довіреної особи Катерини Зарицкої він на початку 1945 року перебував саме у цій місцевості.
 Підпільна боротьба тривала тут до кінця 40-х років. Про це свідчить хрест в кінці вулиці Городище, під лісом, поставлений на місці смерті підпільника «Миколи» Плішки Мирослава,вбитого енкаведистами в 1947 році, а також зруйнована криївка, над якою тепер є хрест, в лісі Білавині, де в 1947 році пострілялися оточені енкаведистами підпільники «Шрам» - Павло Підсадний, «Пімста» - Антон Штира і невідомий за походженням з Гуцульщини «Гай».
В боях з ворогом за ці роки загинуло понад 20 патріотів. Понад 100 було засуджено і заслано у віддалені райони СРСР. Ще більше горя жителям села принесла війна: із 360- ти забраних на фронт додому не повернулося 108. якщо взяти до уваги те, що за даними перепису населення 1931 року, в Росохачі проживало 2133 мешканці, то число їх за переписом 1959 року зменшилось до 2002 – тобто на 131 мешканця.
 В центрі села стоїть пам’ятник воїнам-односельчанам, що не повернулися з фронтів Другої світової війни .
В 1975 році біля пам’ятника Невідомому солдату перезахоронено прах 13 невідомих солдатів, що загинули в 1944 році під час визволення села від німецьких окупантів.
Та ворогу не вдалося зламати вольовий патріотичний дух мешканців села. На переломі 1960-1970-років тут було створено підпільну організацію з числа 9-ти осіб. Метою організації була боротьба проти існуючого режиму за ідею Соборної Самостійної Української Держави. В час розгулу брежнєвського режиму, в протест розправи і репресій над патріотами, дана організація в ніч на 22 січня 1973 року, тобто до Дня Незалежності і Соборності України над Чортковом підняла 4 синьо-жовті прапори і розповсюдила прокламації. За це сімох учасників організації було арештовано і засуджено до різних термінів покарань.
Нікого з арештованих не пожаліли. Ось констатація судового вироку колегії Тернопільської області « В селі Росохач Чортківського району Тернопільської області з листопада 1972 року існувала створена Мармусом Володимиром Васильовичем антирадянська організація, яка з метою підриву і ослаблення радянської влади займалась проведенням антирадянської агітації і пропаганди за відрив території Української РСР.
Від Союзу РСР і створення на цій території так званої
« Незалежної України»
Вирок :
- Мармуса В.В. і Сапеляка С.Є. засудили до 6-ти років тюрми і 5-ти років заслання;
 - Мармуса М. В. і Винничка П.М. засудили до 5-ти років тюрми і 5-ти років заслання;
- Сенькова В.Й. і Слободяна М.В. до 4-х років тюрми і 3-х років заслання;
- Кравця А.М. – до 3-х років тюрми і 2-х років заслання;
Лисого Миколу звільнили після року перебування у слідчому ізоляторі, Петра Вітіва не судили.
У 2006 році українська влада оцінила геройський порив юнаків.
 Президент В. Ющенко вручив героям орден «За мужність» І ступеня.
  В 1948 році в селі Росохач під примусом репресивної влади було відновлено створений в 40-му році колгосп і до кінця 50-го року в селі не залишилося жодного одноосібного господарства.
 В середині 1960-років, в часи правління Хрущова, колгоспу і школі надано було імена і поставлено пам’ятники перших голів колгоспу і сільської ради П. Безпалька і В. Підсадного страчених націоналістами (1941р.) за активну підтримку радянських порядків на селі . Тут варто згадати і про одинокий хрест у полі Березина, поставлений на місці смерті угринського священика Личаківського, замордованого енкаведистами 1941 року під час відступу.
Також в цей період (1963 р.) однієї ночі комуністами було зруйновано всі придорожні пам’ятники-хрести, які закладалися тут з якоїсь важливої події на протязі всієї історії села. Наприклад, при в’їзді в село, з правої сторони на вулиці Вигоні було поставлено в 1848 році хрест в честь скасування панщини, 1963 року його не стало. Разом з цим було знято хрест з костьолу, один з них зрізаний разом з банею. Тоді селяни, що зібралися, не дали довершити цю брудну справу і змусили злізти злочинця з даху. Але через якийсь час під натиском вітру підрізана баня костьолу впала, при цьому розвалила господарське приміщення на сусідньому подвір’ї. На щастя ніхто не постраждав.
 В роки незалежності починаючи з 90-го року громадою села ці всі хрести було відновлено, а також встановлено в центрі села новий великий дерев’яний хрест в честь проголошення незалежності України. Заслуговує уваги і капличка, споруджена в цей час біля джерела на високому лівому березі Серету недалеко дороги, що веде на Лан . 1990 року відновлено і стрілецьку могилу над селом на горі Лисій, яку було висипано патріотами села 1942 року, а потім багато разів сплюндровано комуністами.
Колгоспно-кріпосницький лад існував аж до 1992року, коли його майно не розпаювали між мешканцями села і утворили Пайове Акціонерне Підприємство (ПАП). В 1989 році з початком національного відродження почалося активне відродження суспільно-політичного життя села. Тут утворено осередки Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської Партії (УРП), Союзу українок, Республіканської християнської Партії (РХП).
Під час «помаранчевої революції» велика кількість жителів були на майдані Незалежності та інших місцях Києва.
Сьогодні село Росохач, незважаючи на складну політичну і господарську ситуацію в Україні, чекає змін, свого відродження, бо люди вірять в своє майбутнє.
IV. Видатні постаті села
Ми пишаємося людьми, які стали відомими не тільки в селі, а в області, країні, за її межами.
Навізовська Марія Богданівна – кандидат психологічних наук
(Кременецький університет);
Навізовська Галина Богданівна – доктор філологічних наук
(Ізмайлівський університет);
Басістий Павло Васильович – кандидат фізико-математичних наук (Тернопільський педагогічний університет);
Плішка Іван Мирославович – викладач Вінницького педучилища;
Плішка Андрій Володимирович – викладач Чернівецького університету;
Нога Степан Михайлович – начальник відділення банку «Аваль» (м. Чортків);
Гуцул Іван Євстахович – лікар-гінеколог (м. Київ);
Бегман Ганна Романівна – лікар-педіатр (м. Одеса);
 Павшок Оксана Петрівна – лікар-терапевт (м. Вадул-луй Води, Молдова);
Павшок Ігор Петрович – лікар-рентгенолог (м. Очниця, Молдова);
Батрин Василь Петрович – директор ПАП «Росохацьке»;
Шість випускників Росохацької школи обрали нелегкий шлях священнослужителя:
Сеньків Іван Йосафатович,
Барицький Богдан Миколайович,
Завісляк Володимир Павлович,
Павшок Василь Євстахович,
Дудка Володимир Макарович,
Дудка Петро Макарович.
 Росохач славиться своїми майстрами красного письменства. Випускник нашої школи Степан Сапеляк - відомий поет, автор багатьох збірок поезій, лауреат Шевченківської премії в області літератури .
Гриців Іванна, випускниця 2004 року, є автором поетичної збірки «Поезія…Мій рідний дім», яка вийшла друком 2002 року.
Мельник Василь Андрійович, колишній вчитель іноземної мови, 2004 році видав книгу «На хвилях поезії».
Гриців Тетяна Григорівна у збірці «Сад пісень» роздумує про сенс людського життя.
Хто бував в оселях Росохача, не міг не звернути увагу на прекрасні українські вишивки. Вишивають росохацькі жінки, дівчата, але серед них виділяються ті, які весь свій вільний час віддають цьому виду народного мистецтва.
Ганна та Ольга Кульчицькі почали вишивати ще з 1952 року.
Почали пробувати себе в цьому мистецтві спочатку на марлі, - ділиться враженнями Ганна Антонівна, - пізніше вишивали на канві.»
Переважно вишивають хрестиком. В їхньому доробку все: рушники, доріжки, салфетки, подушки, простирадла. Багато прикладають рук майстрині і до оздоблення церкви. Рушники, хоругви, фелони вишиті їхніми руками. Розмаїттям вишивки вабить оселя Кульчицьких.
 Оповідаючи про майстрів народної вишивки, неможливо не згадати про Олійник Марію Федорівну. Вишиває жінка все, що їй до вподоби, оздоблює одяг дівчат, юнаків, людські оселі. Вишиває Марія Федорівна хрестом простим, болгарським, низинкою, працює штопальною голкою, крючком, шпильками. Талант передається з покоління в покоління. Дочки Галя і Оля з охотою займаються вишивкою, навіть онука з великою увагою і любов’ю береться за почату бабусею справу .
У XVIII - XIX столітті лозоплетіння розповсюджувалося у місцевостях прилеглих до річок та озер. У наш час плетені вироби з природних матеріалів набувають особливої популярності, оскільки є зручними і естетичними .
Милують око роботи росохацьких майстрів лозоплетіння Дембіцьких Тадея Йосиповича та сина Василя Тадейовича. Своїми вмілими руками плетуть вони тарілки, кошики, різні вироби з лози для хатніх прикрас.
 Свою майстерність Тадей Йосипович передав синові. І вони разом дарують людям радість . Багато терпіння і часу вимагає їхня робота.
 «Насамперед треба нарізати доброї лози, - діляться досвідом майстри, - варити її, почистити і тоді тільки плести». Готовий виріб покривають лаком, фарбами .
 Неабиякою шаною користується росохацький хліб. З покоління в покоління передається шанобливе ставлення до хліба. Хлібом і сіллю зустрічають дорогих гостей, рідних, з хлібом проводжають молодих до шлюбу, хліб приносять в дім новонародженим. Але про хліб, який випікають : Басіста Дарія Йосипівна, Погрібна Теодозія Павлівна, Басіста Марія Петрівна, говорять у селі, що він є добрим, смачним. Жінки говорять, що хліб їхньої роботи ніякої технологією не відрізняються від інших. Секрет смачного хліба не в технології, а в душі людини, в умілих і працьовитих руках .
На околиці села живе людина, про яку всі скажуть з гідністю – майстер своєї справи. Нею є Дутка Ярослав Миколайович. Славиться майстер своїм заняттям – бляхарством.
 Ремесло перейняв від батька ще з юнацьких років. Жоден будинок в селі не будується, щоб там не прикладав своїх рук майстер. З бляхою Ярослав Миколайович вміє робити все: накриває церкви, будинки, робить ринви, відра, прикрашає криниці, любо спостерігати за роботою майстра, все в його руках горить. Бляха ніби сама піддається вмілим рукам .