Місцеві ради Ягільниця Історична довідка

Ягільниця – село, центр сільської ради, розкинулось на березі річки Черкаски ( права притока Серету), за 10 км від районного центру, за 2 км від залізничної станції Ягільниця. Через село проходить автошлях Тернопіль – Чернівці . Дворів - 468. Населення – 1244 чоловік. Національний склад – 99 % українці, серед інших – поляки, росіяни, євреї.
За переказами, назва села має декілька легенд.
Перша. У час набігів татар на українські землі в XV ст. їх руйнувань зазнав і Ягільницький дерев’яний замок. Замок було споруджено на пагорбі, що мав трикутну форму. Під час облоги захисники, які зібралися за його стінами, відбивалися стрілами, списами, кидали каміння, а коли бракувало їх, то вони лили на татар зварену киплячу кашу. Татари перебували в паніці, відступаючи, вони кричали: ‘’Ягел’’, що в перекладі, очевидно, по-їхньому означало ‘’ пече’’. Після цієї події поселення, що виникло під замковою горою, на берегах річки Черкаски, назвали Ягільниця.
Друга. Вона має деякі архівні підтвердження. Назва села Ягільниця походить від прізвища польського короля Казимира Ягеллончика, який у XV ст., йдучи походом на Молдавію, стояв тут табором. Звідси він посилав своїх послів на переговори з її господарем Петром Мултаном.
Село, яке пізніше виникло на місці, де стояло військо короля, дістало назву Ягільниця.
Третя. Було це давним – давно, коли наш край потрапив під владу Литовсько - Польської держави. Не мирився український народ з наступом польських феодалів та литовським пануванням. То тут, то там спалахували народні повстання. Але в цій боротьбі мали місце і спільні дії литовсько - польських народних мас, а відтак українських козаків проти турецько - татарських нападників.
Відбивши ворогів і організувавши захист південних рубежів, поверталися ратні люди додому. Один із шляхів, напевно, проліг вздовж діброви, де зараз військовий аеродром. Тут тягнувся широкий яр, по дну якого текла річка. Ось цим яром – байраком попід горою, що зветься Манівка, повертались в рідний край козаки.
Те місце, де зупинилися вони, назвали ‘’Ягель’’. Багато різних людей осіли на цій землі. Мабуть, сподобалася вона їм своєю красою, та й мало заселена була.
Очевидно, назва села і походить від зупинки, що козаки звали ‘’Ягель’’.
Село лежить у зоні помірно - континентального клімату з нежарким літом, м’якою зимою і достатньою кількістю опадів.
Середньорічна температура + 7,3ºс, опадів випадає від 520 до 600 мм на рік. Найтепліший місяць – липень, найхолодніший – січень. Улітку середня температура + 18,8ºс , узимку - - 4,5ºс
Вторгнення на територію села континентальних мас повітря приводить до значних коливань температури в усі пори року. Улітку може підніматися до + 37ºс , а взимку – опускається до 30-34ºс.
Географічні координати 48о 57/ 0// пн.ш. 25о 44/ 0//. Рельєф села горбистий, каньйоноподібний долинами річок, які врізаються в поверхню плато на велику глибину.
Грунтоутвореними породами є леси і лесоподібні суглинки, вапняки, глини. Найбільшу площу займають лісостепові опідзолені грунти, які об’єднують такі підтипи: ясно-сірі, лісові, сірі лісові, чорноземи типові, чорноземи опідзолені.
На околиці Ягільниці є лісовий масив ‘’Дача Галілея’’. Тут ростуть звичайні і червоні дуби, чорна і звичайна сосна, європейська модрина, горіх грецький і чорний, ялиця срібляста, клен польовий гостролистий, вільха чорна, бук лісовий, граб.
Територія сучасного села була заселена ще в ІІІ тис. до. н. е., про що свідчить виявлене тут поховання доби міді.
Ягільниця – одне з давніх поселень Поділля. Перша письмова згадка про неї датується 1448 роком. Володарем її був феодал Теодорик із Бучача. На той час вона входила до складу Галицької землі Руського воєводства. Наприкінці XV ст. Ягільниця лежала на жвавому торгову шляху, що вів з Галичини на Поділля. 1518 року згідно Магдебурзького права, вона стала містечком, одержала дозвіл на проведення одного ярмарку щороку та торгів щоп’ятниці. 1578 року тут було 157 будинків, 785 жителів. Населення займалося переважно землеробством, незначна частина – ремеслом. Ті, хто мав наділи, відбували чотириденну панщину і сплачували грошовий чинш. У містечку діяло 2 млини.
В 1581 році Ягільниця перейшла у володіння графів Лянцкоронських. На місці старого замку Станіслав Лянцкоронський у 1630 році збудував новий – мурований, який вважався одним з найміцніших на Західному Поділлі.
Під час національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. під проводом Б.Хмельницького Ягільниця була ареною запеклих боїв. У 1648 році, коли селянсько-козацьке військо обложило замок, йому допомагали селяни Ягільниці та навколишніх сіл. Але оскільки повстанське військо рухалося на захід, тоді замок взяти не вдалося. У 1655 році російське військо й українські козацькі полки, здобувши місто Чортків, рушили на Ягільницю і вдруге обложили замок. Місцеві селяни перебили шляхту, а під час штурму відкрили браму, чим допомогли здобути замок. Гарнізон у кількості 200 чоловік здався. Серед різних трофеїв, що їх здобули переможці, було 87 гармат.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року містечко залишилося у складі Польщі. За Бучацьким мирним договором 1672 року воно підпало під владу султанської Туреччини. Протягом 1672-1683 рр. в містечку та навколо нього точилися жорстокі бої між турками й поляками. Після Хотинської битви 1673 року замок здобуло польське військо й утримувало його протягом трьох років. Далі замок і містечко знову захопили турки. За ці роки містечко зазнало значних руйнувань, зменшилася кількість його мешканців – багатьох жителів турки знищили або забрали в полон. В 1683 році Ягільниця відійшла до Речі Посполитої.
У 1722 році Ягільницю в складі Східної Галичини забрала цісарська Австрія. Містечко ввійшло до Заліщицького округу.
З 1810 по 1815 рік Ягільниця у складі Тернопільського краю входила до Росії. Російська адміністрація дещо поліпшила становище селян, трохи зменшивши розміри податків. У 1812 році було заборонено брати базарний збір від тих людей, які привозять місцеві продукти.
Під час Вітчизняної війни 1812 року селяни разом з російськими солдатами охороняли містечко і дороги, що вели до нього. Вони також добровільно йшли до російської армії. Так, з Ягільницького ключа для обслуговування російської армії було направлено їздовими 53 чоловік. У 1815 році Ягільниця знову відійшла до Австрії.
В містечку поступово розвивається кустарна промисловість, виникають дрібні майстерні. З розвитком тютюнництва на півдні Поділля австрійський уряд запровадив державну монополію на вирощування та переробку тютюну. В 1817 році Лянцкоронський продав австрійському урядові свій Ягільницький замок. Його згодом частково перебудували та влаштували сушарню для тютюнового листя, збудували складське приміщення. Звідси листя надсилалося на тютюнові фабрики Австрії. Згодом було знесено замкову браму, засипано рів. Збереглася лише північна сторона замку. Ягільниця стала центром одного з округів переробки тютюну. Для власників містечка тютюн був однією з найбільш прибуткових культур, тому під нього відводили великі площі. Для збільшення врожайності тютюну 1844 року в Ягільниці заснували фабрику поташу.
Експлуатація селян, збільшення панщини та інших феодальних повинностей посилили боротьбу селян. Найпоширенішими формами її були подання скарг на феодала, підпали, втечі, ухиляння від виконання панщини. Ще в 1819 році селяни спалили дві гуральні в Ягільниці. В 1819 – 1825 рр. селяни Ягільниці кілька разів відмовлялись сплачувати державні податки, а під час сінокосу 1823 року перестали відробляти три дні панщини на тиждень.
Мало змінилося життя трудящих Ягільниці і після скасування кріпосного права у 1848 році.
З подальшим розширенням тютюнового виробництва в 70-х роках ХІХ ст. сушарню тютюнового листя в Ягільниці було перетворено на фабрику. Напередодні Першої світової війни тут працювало понад 500 робітників. Робочий день тривав 12 годин. За свою виснажливу працю робітники одержували 50 – 60 крейцерів.
За Австрії, наприкінці ХІХ ст. в Ягільниці майже на 3 тис. жителів були один лікар і чотири акушерки. За лікування доводилось платити. Однокласну школу тут відкрили в 1852 році. В 1885 році заснували сільськогосподарську школу. В ній навчалось близько 30 учнів.
У 1478 році в Ягільниці було засновано римо-католицьку парафію і костьол, фундатором якого був Зиґмунд. Перший костьол був дерев’яний.
На початку ХІХ ст. через нез’ясовані обставини костьол згорів. У 1842 році за сприяння Лянцкоронських було збудовано кам’яний костьол у стилі бароко. Та в 1898 році костьол згорів вдруге, але вже наступного року був відремонтований.
За часів радянської влади в ньому знаходилися спортивний зал, а з 1974 року – склад меблевого магазину.
4 липня 1992 року храм повернуто для потреб культу і завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської костьол відремонтовано, надано йому колишньої архітектурної краси.
У кінці ХV ст.. в селі було засновано православну парафію, збудовано дерев’яну церкву. На початку ХІХ ст. церква була закрита через свій аварійний стан. У 1855 році за фінансової підтримки родини графа Кароля Лянцкоронського було збудовано нову муровану церкву, яка іменується церква Вознесіння Господнього.
Змурована церква у візантійському стилі. В основі – контури Хреста.
Важкі умови праці, злиденне життя будили у знедолених потяг до духовного, до самоутвердження. І такою інституцією просвітництва було товариство ‘’Просвіта’’, що ставило собі за мету ‘’Захист прав українців, що знаходились в умовах окупації, національного та соціального гноблення’’.
Читальня ‘’Просвіти’’ в містечку с.Ягільниця була створена 8 березня 1899 року, що засвідчив Головний Виділ товариства ‘’Просвіти’’ у Львові 23 березня цього ж року за підписом його голови Юліана Романчука.
У роки Першої світової війни чоловіків мобілізували до австрійської армії, у населення відібрали худобу, коней. На початку жовтня 1914 року російські війська зайняли Ягільницю, яка ще довгий час перебувала у прифронтовій зоні. У липні 1917 року, коли російські частини, внаслідок прориву фронту під Тернополем, змушені були відступити, містечко захопили австро-угорські війська. В листопаді 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, Ягільниця увійшла до складу ЗУНР, яка стала лейтмотивом Чортківської офензиви, наступальної операції УГА у період польсько-української війни 1918 – 1919 р.р.
Чортківська офензива здійснена 7 – 28 червня 1919 року для розгрому угрупувань противника в районі м. Чортків і визволення всієї території ЗУНР.
План операції затвердили на раді Начальників команди УГА та Державного Секретаріату ЗУНР. Автор концепції стратегічного наступу та керівник операції – генерал УГА О.Греков.
Чортківська офензива розпочалася 7 червня 1919 року наступом бригади 2 – го Галицького корпусу генерала М.Тарнавського на село Ягільницю.
Польський гарнізон у містечку був дуже заскочений. Гарматний обстріл не вщухав. І поляки швидкоруч покидали Ягільницю. Було захоплено полонених та безліч трофеїв. А головне – відкрито шлях на Чортків.
Безпосереднім учасником цих подій був 10–річний Степан Бандера. У травневі дні 1919 року його батько о. Андрій через свої політичні переконання змушений був перевезти свою родину в Ягільницю, а саме : дружину Мирославу, дітей – Марту- Марію, Степана, Олексія (Олександра), Володимиру, Василя, Оксану, Богдана. Тут він залишає дружину з дітьми на опіку свого швагра о. Володимира Антоновича (чоловіка рідної сестри дружини - Катерини), який був тут парохом у 1912 – 1927 рр., а сам наздоганяє 5-ий полк 3-ої бригади 2-го корпусу УГА, де отримав призначення від Секретаріату військових справ бути духівником (капеланом). В Ягільниці родина А.Бандери проживала до жовтня 1919 року.
У часі радянсько-польської війни Ягільниця з 2 серпня до середини вересня 1920 року перебувала під владою Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Тут діяв революційний комітет, закликаючи ягільничан підтримувати радянську владу.
Коли у вересні 1920 року Ягільницю знову захопили війська Польщі, робітники й трудяще селянство не примирилися з окупацією. То тут, то там на околицях Ягільниці та в навколишніх селах спалахували панські скирти хліба, горіли фільварки. Час польської окупації для Ягільниці позначився застоєм її економіки. У 1921 році населення становило 2702 чоловіка, серед них 50 ремісників. Тут діяли тютюнова фабрика, олійниця, два млини, на яких працювала незначна кількість робітників.
Переважна більшість населення займалася землеробством, маючи у своєму користуванні по 1- 1,5 морга землі. Як і раніше, найкращими землями володіли поміщик, куркулі, церква. Селянські наділи, складаючись часто з 7 і навіть 15 невеличких ділянок, знаходилися за 4 і більше кілометрів від села. Нестача реманенту, відсутність тяглової худоби зумовлювали низьку продуктивність селянських господарств, а через смужжя породжувало великі труднощі під час обробітку землі. Не маючи можливості прожити свого господарства, селяни займалися ще домашнім промислом – ткацтвом, різьбярством, бондарством. Багатьом доводилося шукати заробітку поза межами Ягільниці.
Перебуваючи у складі Польщі, в Ягільниці жили приватний лікар, дві акушерки, діяла аптека. Візит до лікаря коштував 2 – 3 злоті, які не кожен мешканець міг заплатити. Тому серед населення часто виникали різні інфекційні хвороби. Особливо хворіли на віспу, тиф, скарлатину, кір, що призводило до великої дитячої смертності.
У 1925/26 навчальному році в Ягільниці діяли семерічна та мішана двокласна школи. Їх відвідувало 290 дітей. Навчання велося польською мовою. Через відсутність одягу, взуття, книжок багато селянських дітей залишало школу, навіть не провчившись року.
На початку ХХ ст. в Ягільниці існувала бібліотека при тютюновій фабриці та дві у містечку: польська і єврейська. Книжковий фонд їх становив понад тисячу примірників. За користування ними треба було платити.
У 50–х роках їх вже було чотири – Салівська, Ягільницька сільські і дві шкільні. На базі Салівської бібліотеки, що мала найбагатший книжковий фонд району, було відкрито школу передового досвіду, де студенти бібліотечного відділу Харківського інстититуту культури проходили навчальну практику. Бібліотеку очолюава Степан Якович Батюк – заслужений майстер народної творчості.
У Ягільниці діяли: осередок КПЗУ ( з грудня 1933р.) та КСМЗУ ( комсомольський осередок виник у 1932 році.)
На зміну польській окупації у вересні 1939 року прийшла радянська. В селі відбувається політика радянізації, а саме: створено селянський комітет, проведено вибори до Народних зборів Західної України, конфіскація поміщицьких та церковних земель з подальшим розподілом їх серед малоземельних і безземельних селян. Було націоналізовано тютюнову фабрику. Ремісники об’єдналися в шевську та кравецьку артілі.
Ягільницю у січні 1940 року переводять до розряду сіл, вона увійшла до складу Чортківського району.
З 6 липня 1941 по 13 квітня 1944 рр. Ягільниця перебувала під німецько-фашистською окупацією. На території Ягільницького кінзаводу окупанти створили концентраційний табір для єврейської національності. Там було розстріляно та закопано живими понад тисячу євреїв Ягільниці та навколишніх сіл.
40 юнаків і дівчат насильно вивезли на примусові роботи до Німеччини. Під час відступу фашисти частково зруйнували тютюнову фабрику, спалили усі складські приміщення, ряд адміністративних 120 житлових будинків.
24 березня 1944 року танкісти 69-го гвардійського полку 21–ої гвардійської Червонопрапорної механізованої бригади обхідним маневром оволоділи Ягільницею. Проте під тиском переважаючих сил ворога змушені були залишити село. Остаточно Ягільницю визволили 13 квітня 1944 року бійці 316-ої та 276-ої стрілецьких дивізій 1-го Українського фронту. В боях за село загинуло 76 воїнів Червоної Армії, серед них грузин майор В.К.Гургенідзе, росіянин старший лейтенант Д.Ф. Даневський та багато інших. Їх поховано в братській могилі в місті Чортків.
Відразу після визволення села від німців 106 його жителів влилися до лав Червоної Армії. В боях проти німецько-фашистських загарбників загинуло 57 чоловік.
В лавах ОУН та УПА перебували – Богдан Нога, Микола Кілочко, Антон Конол, Данило Драч, Іван Ружицький, Петрунеля Ружицька, Роман Теслюк, Ярослав Конол, Віктор Побуринний…
На честь воїнів-односельчан, полеглим в боях на фронтах Другої світової війни, в центрі села збудовано Пам’ятну стелу (травень 1975 рік), а з нагоди 50-річчя УПА біля стели встановлено символічний Березовий Хрест (жовтень1992 рік). Згодом його замінив металевий, а на підмурку зроблено напис: “Борцям за волю України”.
Після вигнання німецьких окупантів трудящі Ягільниці приступили до відновлення господарства, насамперед тютюнової фабрики. На відбудову держава виділила 100 тис. карбованців. Наприкінці 1944 року фабрика дала першу продукцію, її було перетворено на тютюново-ферментаційний завод.
У зв’язку з тим, що Тернопіль внаслідок запеклих боїв був майже повністю зруйнований, у Чорткові протягом 1944-1946 рр. перебували обласні партійні, радянські та інші установи. Аналогічно в Ягільниці розмістилися районні установи та організації.
Поступово відроджувалось і сільське господарство. В лютому 1948 року в селі було створено колгосп імені 30-річчя Радянської Армії. Через два роки до нього приєднали сільськогосподарську артіль ім. Сталіна з сусіднього села Салівка.
За час свого існування змінювалися керівники господарства та і назви самої артілі. А саме господарство домагалося високих показників врожайності зернових, цукрових буряків, надоїв молока. Це завдяки сумлінній праці колгоспників, серед яких – ланкова С.Є.Петришин – кавалер ордена Леніна, голова колгоспу – К.А.Копейкіна – заслужений агроном України, бригадир рільничої бригади – І.О.Губ’як та А.І.Дерманський – праця яких відзначена орденами Трудового Червоного прапора, Є.С.Воробець – кавалер ордену Леніна.
У 1975 році у зв’язку з адміністративно-територіальним поділом сільгоспартіль села об’єднали з сусіднім колгоспом села Росохач. Та 8 лютого 1989 року в Ягільниці було відновлено сільгоспартіль “Колос”. Нині на базі господарства “Колос” діє приватне аграрне підприємство з однойменною назвою.
Відновили роботу торговельні підприємства, медичні та культурно-освітні заклади. Почав функціонувати дитячий садок, а з 1 вересня 1944 року Ягільницькій семирічці надано статус середньої школи.
Відновив свою роботу в травні 1944 року Ягільницький кінний завод (організований у 1939 році ), основним виробничим напрямком якого є конярство, розведення племінних коней верхових порід для потреб народного господарства, кінного спорту та на експорт. Тут проводиться племінна робота зі створенням нової української верхової породи коней, а також арабської та російських важковозів.
У 1946 році в Ягільниці на базі 16 млинів району та невеликої цегельні було організовано промкомбінат місцевої промисловості, де працювали бондарський цех, цех з виготовлення меблів, шевська та кравецька майстерні. А відтак почали виробляти шифер, черепицю і цеглу. На сьогодні це фабрика “Галичанка” (реорганізована у 1988 році).
Улітку 1955 року внаслідок сильної дощової зливи вода затопила будинки, що тулилися біля підніжжя салівських гір. Річка Черкаска вийшла з берегів, затопивши все пониззя. Протягом двох днів бушувала водяна стихія. Такого лиха навіть старожили не пам’ятали.
Серед пам’яток історії, архітектури та культури – Ягільницький замок (1630), костьол Успіння Пресвятої Богородиці (1842), церква Вознесіння Господнього (1855), залізнична станція (1896), Народний музей історії села Ягільниця (1979), Ягільницький кінний завод (1939), лісовий масив “Дача Галілея”(ХVІІ ст.). Хрест - пам’ятка про січових стрільців (1920, відновлено 1990).Пам’ятки малої сакральної архітектури 19 хрестів, 6 капличок, з них: дві каплички і один хрест встановлені на честь скасування панщини в Галичині.
В кінці ХІХ на початку ХХ ст. в селі було збудовано приміщення для школи. За часів польського володарювання в Ягільниці діяла семирічна школа імені Станіслава Конарського з польською мовою навчання.
У 1974 році розпочато будівництво нової школи. Вона будувалася 184 робочі дні методом народної будови і була відкрита 31 серпня 1974 року. У школі навчав дітей сольного та хорового співу М.М.Федорко – заслужений вчитель УРСР, а за вміле керівництво навчально-виховним процесом директор школи Є.І. Гресько нагороджений орденом «Знак Пошани».
У 2003 році – в школі відкрито комп’ютерний клас.
Сільський будинок культури розміщено в будинку, який зведено ще за часів Австро – Угорщини. В 1944-1946 роках тут розміщався районний Будинок культури. Тут працював Микола Вороняк – заслужений працівник культури України. Звідси розлетілася слава про хор хлопчиків, який успішно дебютував на Українському телебаченні (1966), працюють гуртки художньої самодіяльності, серед яких: Народний аматорський самодіяльний чоловічий ансамбль лемківської пісні “Любисток” (2000) – керівники: Р.Є.Букалюк, та С.І.Бубернак – заслужений працівник культури України. Народний аматорський самодіяльний сільський хор (2008) керівник – Михайло Пуляк.
В селі працює лікарська сімейна амбулаторія з денним стаціонаром, створена на базі Ягільницької дільничної лікарні (2000). У 70-их роках ХХ ст. тут розпочав свою лікарняну практику Орест Осеняк, який практикував нескладні хірургічні операції. Він удостоївся почесного звання “Заслужений лікар України”.
У 1979 році в Ягільниці створено музей історії села. Тут можна познайомитись з далеким минулим Ягільниці, його історичним поступом, пам’ятками історії і культури, і звичайно ж з людьми, які примножували її славу і творять сьогодення.
У 1990 році історико-просвітницькому закладу надано статус Народного.
У Ягільниці народилися: Степан Бубернак, (1947) – український історик, краєзнавець, вчитель історії, громадський діяч, заслужений працівник культури України ( 2003); Роман Галабала (1930) – кандидат геологічних наук, відкривач алмазних родовищ, учасник міжнародних та всесоюзних симпозіумів, нарад з питань геології; Дмитро Гуфрій (1948) – професор, доктор ветеринарних наук Львівської ветеринарної академії; Марія Жежер (1961) – кандидат в майстри кінного спорту, головний зоотехнік по конярству Ягільницького кінного заводу; Григорій Монастирський – (1978) – кандидат економічних наук, доцент ТАНГу; Орест П’єкний (1946-2007) – хореограф, педагог. Заслужений працівник культури УРСР (1988); Любов Чарнош (1963) – кандидат педагогічних наук, викладач Тернопільського Національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, доцент; Роман Чортківський (1953) – головний лікар Чортківської центральної комунальної районної лікарні, заслужений лікар України. Першим серед лікарів ввів нові методи лікування при переломах трубчастих кісток по міжнародній системі “АО”; Андрій Шмайдей (1978) – кандидат в майстри спорту. В 2001 році здобув ІІІ місце по Західному регіоні Збройних Сил України.
В Ягільниці жили: М.С.Нетяга – майстер кінного спорту СРСР; М.Н.Бурдяк – народний майстер декоративно-прикладного мистецтва; О.Т.Криницький – столяр, кавалер ордена « Знак Пошани»; О.С.Воробець – доктор медичних наук, професор; С.А.Міксевич- кавалер ордена « Знак Пошани».
В Ягільниці перебували: Костянтин Степанков – український радянський актор театру і кіно, народний артист СРСР (1978); Мирослав – Іван Любачівський – голова Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший патріарх і кардинал; Марія Байко – народна артистка України, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Г.Шевченка (1976); Клара Лучко – радянська, українська кіноартистка, народна артистка СРСР (1985), лауреат Сталінської премії ІІ ступеня (1951); Євгеній Березняк – ветеран Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., нагороджений багатьма орденами і медалями, начальник Головного управління шкіл, член колегії Міністерства освіти і науки, Заслужений вчитель УРСР (1961), Герой України (2001).
Степан Бубернак видав книги – “Легенди про Ягільницю”(Ч., 1997, стор.34), “Доля моя з Україною злита” (Ч., 1997, стор.27), “Моя Стежина” (Ч., 1999, стор.84), “Степан Батюк – учитель, митець, людина” (Ч., 2001, стор.78), “Читальня “Просвіти” в Ягільниці” (Ч., 2001, стор.92), “Ягільниці – 555 ” (Ч., 2003, стор.40), “Школо моя, ти священна колиско науки, любові й добра” (Т., 2005, стор.142), “Церква Вознесіння Господнього” (Т., 2005, стор.46), “Таємниці Ягільницького замку”(Т., 2008, стор.100), “Листопадова доля” (Т., 2009, стор.60), “Ягільницькі стежки Степана Бандери” (Т.,2009, стор.16).

Герб Ягільниці – «На блакитному тлі срібна гостроверха вежа», що нагадує про побудову в містечку його, власниками графами Лянцкоронськими замку, відомого з ХVІІ ст., пізніше підтверджений.
Ягільниця – це край чудових традицій. В селі відбувається ряд цікавих регіональних заходів, серед яких щорічний пісенний фестиваль лемківської пісні « Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю». Творчі звіти – огляди аматорських колективів.
На території села – сім торговельних точок, два заклади харчування (бар «Черемшина», кафе-бар «Принц»).
2 грудня 1994 року село підключено до газової магістралі.
Футбольна команда «Січ» не одноразовий чемпіон та володар кубка району з футболу, організатор В.М.Вислоцький.

 
"ЯГІЛЬНИЦЬКА ТРАГЕДІЯ"

- подія 27 листопада 1942 між м. Чортків і с. Ягільниця Чортківського району. 14 жовтня 1942 німці перевезли 20 українців, звинувачених у приналежності до ОУН, із тюрми в м. Коломия нині Івано - Франківська область до тюрми в Чорткові, а 27 листопада 52 в'язні (серед них - хворі на тиф із інфекційної лікарні) розстріляні на полі поблизу Ягільниці, за 300-400 м від дороги. Формальним приводом для арешту й розправи було убивство в м. Львів одного з керівників гестапо. Жертви "Ягільницької трагедії" - мешканці міст Тернопіль, Дрогобич (нині Львів. обл.), Коломийщини (у т. ч. С. Сатурський), населених пунктів Станіславщини (нині Івано-Фр. обл.) та ін. На третю добу після каральної акції за розпорядженням Чортківського осередку ОУН селяни з навколишніх сіл привезли на місце розстрілу по 4 підводи землі й насипали могилу, де встановили хрест. 29 листопада 1992 поблизу Ягільниці споруджено й освячено пам'ятний металічний хрест.

ЯГІЛЬНИЦЬКИЙ ЗАМОК

- оборонна споруда, пам'ятка архітектури національного значення у с. Нагірянка Чортківського району. Займає край плоскогір'я над крутим схилом долини р. Черкаська (права притока р. Серет). Із трьох боків мав природний захист, із південної - викопаний глибокий рів, через який прокладено підвісний міст.  Збудований близько 1630 за наказом воєводи руського, вел. корон, гетьмана С. Лянцкоронського на місці дерев"яної фортеці 16 ст. Його вважали одним із найміцніших. на Західному Поділлі. 1648 замок не змогли взяти козацькі загони, 1655 після облоги здобуло військо під командуванням російського воєводи В. Бутурліна. У 2-й половині 17 ст. не раз захоплювали турки, деякий час - резиденція турецького паші. 1817 австрійський уряд влаштував на території замку сушарню і склад тютюну; споруди зазнали значної перебудови; браму й обидва напівбастіони знесли, рів засипали. Згодом у замку почала працювати тютюнова фабрика, потім - тютюново-ферментаційний завод. Збереглась частина замку з боку глибого яру р. Черкаська. Нині -приватна власніть фірми "Атлас" (м. Чернівці), котра планує відновлення і використання. замку. як туристично-рекреаційного комплексу із готелем, рестораном, музеєм.