Україно моя, Україно страждальна...
Так писала колись я про долю твою.
Двадцять п'ять твоїй волі сьогодні минає,
А я твердо на тому ж всі роки стою.

То яка ж то зозуля тобі накувала?
Може, “самопожертва”, що в славні звучить? -
“Душу й тіло” за волю твою покладаєм...
В багатьох за ті жертви в нас серце болить.

Проте, то не зозуля й не самопожертва.
Недаремно в народу повір'я панує:
Той, хто хоче у домі спокійно прожити,
Хай першим не дім, а сусіда “купує”...

Та ми зайду-сусіда й не купували.
Подарований Господом нам рідний край.
Ми чужої землиці й шматочка не взяли,
Й голосим на світ весь: “Нашу теж не чіпай!”

Вулик свій береже працьовитая бджілка,
Хто забрів за поріг, стане тупиком враз...
Українець такий же, така й українка,
Не терпітиме довго нахабства й образ,

А забере в кулачок свої сили й наснагу,
І нам мудрості в ворога не позичати,
Об'єднаєм своє все в єдину державу, -
Навіть ворога змусим себе поважати.
Якщо ж недруг у наших краях причаївся,
Той, що “п'ята колона” весь звіт його зве,
Хай би чортополохом перекотився
У розташування ординське своє.

Ми кажемо всім: вже досить нам крові!
Й рахунок зупинить хай “Сотня Небесна”!
Мужній, розквітай, Україно, в любові,
Щоб і ти, як наш Бог, у стражданнях воскресла!

Галина Грицьків

У досвітній час прокидаєшся,
Чисту воду п'єш із роси...
Краєм хліба ти називаєшся,
Краєм хліба і доброти.

Приспів.
Земле моя, калиново уквітчана!
В стиглих житах з небом синім повінчана.
Як до матері я до тебе йду,
Силу і любов в тобі почерпну.

Упродовж століть чарували світ
Слово й пісня, мов два крила.
Дивувався світ, задивлявся світ,
Як крізь терни до зір ти йшла.

Приспів.

Чи збагнем колись глибінь твоїх дум,
Споконвічних мрій висоту...
Чи розвієм біль твій, матусю, й сум,
Возвеличим твою красу?

Приспів.

Слова і музика Богдана Побуринного

Ще влітку 29 серпня 1939 року люди нашого села Хом`яківка на Чортківщині, живучи, мали змогу вільно працювати на своїх полях, спілкуватися, межуючи. Мій дідо Степан Чорній мав передплачений журнал «Колос», котрий видавався у Львові. А я вже був другокласником у 1940 році, то також читав цей журнал, бо дозволяв дідо. Мені сподобалось надруковане під заголовком «Збудуйте псові буду», а якось у неділю дідо голосно читав надруковане під заголовком «Що буде з жидами у Польщі?» і риторично себе запитав: «А що буде з нами, українцями?». У довгі зимові вечори якось частіше збиралися односельці по «десятихатках» на розмову з агітаторами, котрі приїжджали раз на тиждень. Теми розмов – про війну і колективізацію землі. У ту зиму був організований один колгосп, в котрий увійшли малі одноосібні господарства і весною 1940 року обробляли землю ближче до села, а тим, хто не вступив до колгоспу (малі господарства і більш земельні), то дали землі далі від села – і вже чулися в розмовах слова «бідняк», «середняк», «куркуль»! Та раптом новина: з Чорткова військова частина передислоковується на фронт війни з Фінляндією! А з весни 1940 року зосереджувалися військові частини ближче до лівого берега Дністра – і пізніше вкрочили до Буковини. Очевидним було те, що вже в Другій світовій війні, розпочатій гітлерівською Німеччиною, два протилежні військово-політичні табори (Німеччина – СРСР) розширюють далі свої плацдарми, особливо на території південно-західного театру бойових дій, до якого входила і територія України… Стратегічно! Безперечно, що праця наших людей на посівній кампанії була індивідуальною і такою залишалася, але і частково колективною на полі околгоспненому. Та зібрали вирощене в 1940 році добре, здали хліб державі в новозбудовані пункти «Заготзерно», залишивши в господарствах основну частину зерна – все-таки переконуючи один одного: а може, війна до нас не дійде і всі нещастя, хоч засіяні були поля заздалегідь весною. 22 червня 1941 року німецька армія з території Польщі, окупованої гітлерівською Німеччиною, напала на СРСР. Загальна мобілізація зрушила творче життя кожної людини, сім`ї, села, міста і держави в цілому. Війна!!! 10 травня 1941 року по мобілізації наш тато Осадца Євстахій Дмитрович 1907 року народження, попрощавшись із чотирма дітьми, дружиною і свекром, спішно виїхав валкою мобілізованих до Чорткова. З тих пір я збагнув, що таке мобілізація, незалежно якою державно-політичною структурою вона б проводилась… Я з мамою добирався до Чорткова. Тато у військовій формі солдата виходив на КПП – в`їзні ворота, поруч з воротами в’язниці на вулицю Лесі Українки, і давав нам шматки цукру! Їдальня військової частини в ті дні була при в`їзді з Ягільниці праворуч, де нині знаходиться законсервований комплекс містечка авіаційної частини. Там через сітчасту загорожу після обіду спілкувалися з мобілізованими їх дружини і діти-школярі. Відчувалася в розмовах тривога, адже на днях військова частина піде на захід воювати з наступаючими військами Німеччини! Плач та прощання, поцілунки через сітку огорожі, я просунув в сітці руку татові і тато її поцілував… Сум і жаль витали над селом. Господині, котрі мали коней, в супрязі взаємодіяли в оранці, сіянні по осені тощо. І мені доручали запрягати-розпрягати коней, ба, навіть волочити зоране. Вуйко Йосип Мазур, який був «в роках» і мобілізований, переконав маму в тому, що мені вже дев`ятий рік, а він комісований з армії, то доручив мені коней з возом щось підвозити людям, а сам ішов сіяти, бо це головніша робота! І це була правда! З його рук злітало дорідне зерно – і це була рівномірна сівба. Якось я їхав один з поля в село. По вузенькій доріжці, званій в народі «соголовками», їхав мені назустріч чоловік, який сидячи спав, а його коні спокійно тягнули порожній віз. Я взяв віжками: «Гай-та!» – мої коні затягнули віз вправо, але передні осі зачепилися – і миттю чоловік прокинувся і почав бити батогом мене і моїх коней! «Як ти їздиш?!» – верещав на мене. З тих пір я вдивлявся, чи по соголовках хтось їде назустріч мені – швидко з’їжджав повністю з вузької дороги! Окупанти з наростаючим розмахом збирали контигент. Бували сутички між селянами і окупаційною владою, та зібраний врожай ешелонами везли в Німеччину, а також коней, рогату худобу в окремих вагонах. Свині, корови, коні – все було «кульчиковане» і з особистого господарства не зникало, бо погрожували. Молодь в 1942 році забирали в Німеччину: остарбайтен. На руках у людей була зброя бойова, котру, відступаючи 1941-1942 років, залишили солдати обох армій. Проблемою були боєприпаси. Появилися втікачі з остарбайтер, також ті, хто не змирився з мобілізацією і притримувався іншої ідеології, зокрема відновлення держави Україна, оголошення 30 червня 1941 року керівництвом ОУН на чолі з Степаном Бандерою. Арештованих членів ОУН вивозили і розстрілювали на ягільницькому полі. Я чув, як в окремі дні автоматна і кулеметна стрільба доносилася до Хом`яківки і Нагірянки, адже інші національності також були ув’язнені і їх розстрілювали.

Осадца Степан