03 липня 2019 року біля пам’ятника невинно закатованим у Чортківській тюрмі зібралися, щоб віддати шану: заступник голови районної ради Петро Пушкар, керуюча справами виконавчого апарату районної ради Тетяна Яблонь, голова райдержадміністрації Оксана Чайчук, перший заступник голови райдержадміністрації Іван Заболотний, заступник голови райдержадміністрації Йосифа Овод, керівник апарату райдержадміністрації Людмила Мельник, секретар міської ради Ярослав Дзиндра, працівники райдержадміністрації, районної та міської ради, патріотична громадськість міста. У сквері Скорботи і Надії ім. Н. Юрчинської Всечесні отці відслужили поминальну панахиду.
   На початку липня виповнюється 78 років від трагічних подій початку Другої Світової війни в Галичині, які і до сьогодні не вивчені істориками як належить, які продовжують замовчуватися, яким все ще не дано вичерпної моральної та правової оцінки. Тоді, у червні – липні 1941 року, перед відступом Червоної Армії з території Західної України за таємним наказом, підписаним наркомом внутрішніх справ Мешиком, у тюрмах без вироку суду було знищено тисячі мирних мешканців краю (одна з цифр, що зустрічається у публікаціях – 200 тисяч). Криваві оргії НКВС провело у Львові, Cтаніславі, Дрогобичі, Самборі, Тернополі, Бережанах, Чорткові і багатьох інших галицьких містах. Чортківська трагедія 1941 року є серед них однією з жахливіших. Про це не можна не згадувати. Нажаль, на сході України і тепер дуже мало знають про події, що передували антибільшовицькому опору УПА у 40 — 50–х роках і багато у чому визначили його характер.
  Українське населення в більшості вітало возз’єднання з УРСР у вересні 1939 р. У перші місяці після приходу радянської влади загонами НКВС у Чорткові було арештовано лише військових польського гарнізону та окремих посадовців з числа тих, хто не встиг, або не зміг врятуватися за румунським кордоном (Румунія надала політичний притулок польським військовим та чиновникам, що перейшли кордон в Кутах та Заліщиках самим перед вторгненням Червоної Армії). Масові арешти, в основному серед місцевої української інтелігенції, прокотилися Чортковом уже у 1940. Без усяких пояснень причини арешту було схоплено більшість викладачів гімназії, правників, лікарів, активістів громадських організацій та партій, звичайно ж "буржуазних". Лише у місті безслідно зникло біля 100 мешканців.
   Сім’ям арештованих місяцями не давали жодної звістки ані про їхній стан здоров’я, ані про місце ув’язнення. З перших днів війни містечком покотилися чутки про розпочату енкаведистами розправу над в’язнями чортківської тюрми. Ті, що поки що залишилися на волі, чекали нового примарного "визволення" наступаючими гітлерівськими військами, тож ніхто не наважився на протест і спробу визволення в’язнів. Навіть тоді, коли першого липня з тюремних воріт вивели під конвоєм довжелезну колону в’язнів і погнали у невідомому напрямку (як потім з’ясувалося — в Умань).Ніхто не спробував заволодіти в’язницею і тоді, як з тюремних підвалів почали долинали постріли — щоб приглушити звуки катівської роботи, на подвір’ї цілодобово працювали потужні дизельні двигуни.
   Вночі 2 липня, перед самою втечею, оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні домініканського монастиря і підпалили приміщення. На ранок при березі річки у передмісті Чорткова було знайдено тіла священників та монахів А.Знамеровського, Я.Місюти, Ю.Шпирлака, А.Волковського, а у спаленому монастирі — отця Х.Лонгави, монахів Р. Червонки та М.Іваничіва, органіста Й. Вінцентовича. А вже 3 липня у місто увійшли солдати Вермахту. Зрозуміло, жодного енкаведиста, як і будь-кого з їхніх посібників з числа місцевих жителів затримати не вдалося. Того ж дня німці відкрили браму тюрми-катівні, підвали якої були переповнені спотвореними тілами жертв. Нова окупаційна влада звинуватила у сприянні НКВС місцевих євреїв. Саме їх примусили виносити трупи закатованих, складати їх на подвір’ї, а згодом копати братську могилу на міському цвинтарі. Частину міщан гітлерівцям вдалося спровокувати до єврейських погромів. Не усі, звичайно, піддалися антисемітському психозу: багато єврейських сімей знайшло порятунок у селянських домівках. Так, три з половиною роки провів на горищі наш колишній колега доктор Б. Маргуліс. Значна ж частина єврейської громади так само безслідно зникла в роки гітлерівської окупації, як і їхні попередники — українці та поляки. Безчинства нової влади також творилися за мовчазної згоди тих, хто залишався на волі.
   А у ті жахливі дні липня 1941 р., за свідченням очевидців, тіла жертв НКВС були ретельно сфотографовані та обстежені прибулою спеціальною комісією. Однак досі є невідомим, чи збереглися ці матеріали у архівах Німеччини?
А тоді, боячись епідемії, німці відвели для ідентифікації тіл лише одну добу. Впізнані були лише одиниці із восьмисот з лишнім трупів. Більша ж частина їх була настільки спотворена катуванням та дією вапняного розчину, яким наспіх заливали рови з тілами на подвір’ї, що впізнати їх було неможливо. Так, лишень за довгими русявими косами (таких не мав ніхто в окрузі ) впізнали дочку чортківського адвоката Надію Юрчинську. Очевидці припускали, щобагато закатованих в’язнів були нетутешніми, наприклад, частина з них мала специфічний гуцульський одяг. Хто ж були ці люди, звідки конкретно походили, в чому була їхня "вина" перед режимом, досі не знає ніхто.
Як з’ясувалося невдовзі, більшість в’язнів місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. Майже двісті чоловік, що не витримували переходу, було страчено в дорозі. Лише одиницям вдалося втекти. 750 чоловік було страчено в Уманській в’язниці за аналогічним описаному сценарієм, близько 100 тіл загиблих було ідентифіковано.
Тільки у 1942 році, коли терор гітлерівців поширився і на українців, в краї розпочалося формування загонів УПА. І цей процес має також свою довгу та непросту історію. Як має свою післяісторію і трагедія Чортківської тюрми 1941 року.
В радянські часи братня могила жертв більшовизму на міському цвинтарі, як і слід розуміти, мала репутацію "нехорошого місця". Приносити туди квіти "не полагалося". Задати запитання учителеві історії про ті події — означало накликати на себе неприємності. В роки горбачовської гласності та демократизації завіса таємничості начебто припіднялася: перша громадська панахида була проведена лідерами "Меморіалу" в листопаді 1989 р. В 1990 р. місцевим осередком Руху у сквері поруч з будинком тюрми було встановлено меморіальну дошку, яка пробула неушкодженою лише декілька днів. Вандалів, зрозуміло, не знайшли, та й не намагалися шукати. У 1991 католицькою громадою за участю влад міста та району було проведено перепоховання останків священників-домініканців. Але депутатську пропозицію порушити кримінальну справу по факту масового вбивства та проініціювати судово-медичне обстеження в процесі ексгумації тодішній (і сьогоднішній) Голова районної Ради В.Мирончук проігнорував. На пропозицію депутата обласної Ради (1991 р.) стосовно початку слідства по факту масового знищення в’язнів Чортківської тюрми, як по злочину проти людства, тодішній прокурор Тернопільської області В.Іванов відповів відпискою, буцімто жодної інформації по даному факту ані в обласній прокуратурі, ані в управлінні КДБ не виявлено, відтак підстав для порушення кримінальної справи нема. І от у травні 2001 р. Рада партій та громадських організацій знову звернулася до Голови райдержадміністраціїї з заявою про створення спільного оргкомітету по відзначенню роковин Чортківської трагедії 1941 року, порушення кримінальної справи та проведення кваліфікованого історіографічного дослідження на території слідчого ізолятора МВСУ. Відповіді доводиться чекати. Але мітинг відбудеться — у цьому громадськість запевнили.
   Але чи не парадокс: численні приклади масового знищення мирних жителів західноукраїнських областей 60 років існують лише у спогадах очевидців, газетних публікаціях та мітингових промовах. Вони не стали досі доведеними історичними фактами, не отримали правової оцінки! Не встановлені імена катів, їхніх посібників, імена жертв. Навіть точна кількість загиблих невідома. Скажімо, у хронології "Історія Тернополя у спогадах" наводяться відомості про 500 закатованих у місцевій тюрмі. Історик Яромир Чорпіта стверджує, що їх було 750, голова тернопільської обласної організації "Меморіалу" називає цифру 1000. Кому вигідна така розмитість історичної пам’яті? І невже України не стосуються норми конвенцій ООН про попередження та покарання військових злочинів та злочинів проти людства, та про незастосування терміну давності щодо таких злочинів?

  За матеріалами Олександра Степаненка, м. Чортків